— Та ні, — сказав другий. — Передниці всюди однакові. Тхнуть, як океан. А на смак — як море.
— Не може бути, — втрутився третій. — Напевно там якісь інші.
— Там, мабуть, піськи інакші, — припустив перший.
— Так гадаєш? — спитав другий.
— Так кажуть, — відповів перший.
— А чим інакші? — поцікавився другий.
— А тим, що маленькі, — пояснив перший. — Малесенькі.
— Та невже! — зачудувався другий.
— Так і є. Тому-то там носять такі обтислі штани. Правда, що так?
Перший запитливо глянув на Дояра.
— Не знаю, — сказав Дояр. — Щоб таке знати, треба чимало попосмоктати цих пісюнів. Я цього ніколи в житті не робив.
Усі всміхнулися. Дояр теж усміхнувся. Почалося.
— А що ти робив? Дірку в сраці лизав?
— З діркою я робив щось інше, — відповів Дояр. — Одного разу мене рознервував молодий нахабний ніґер. Довелося йому встромити до сраки пляшку кока-коли.
— А нащо пляшку? Не пасував туди твій прутень?
— Дуже добре пасував. А до писка ще краще.
— Волієш писок, га?
— Так, якщо він великий, бридкий і вонючий. Як ось у тебе — засранця, що хоче заробити по тому писку.
Зблиснув ніж.
— Отакого я не бачив років двадцять, — засміявся Дояр. — У моїх краях ножиками вимахують гівнюки, коли бояться дістати прочухана.
— Ой, як я боюся! — усміхнувся перший. — Аж повні штани наклав.
Хоч Дояр уміло орудував розбитою пляшкою, але таки дістав рану на обличчі й на лівій руці. Гарний костюм був розпанаханий у кількох місцях. Напевно, й горло б йому розпанахали, якби не дві жінки, що вбігли у крамницю, кричучи: «Сол! Соле!»
На той час крамниця була повна людей, і жінки не могли добратися до Сола. Чоловіки зацитькували їх, але ті й далі кричали. Наробили такого гармидеру, що містер Соломон нарешті зміг втрутитись у бійку.
— Перестаньте! Годі! Досить уже!
— Заткнися, Соломоне!
— Виведіть звідси цих баб!
— Штрикни його, Соле! Штрикни цього скурвого сина!
Але Сол мав рану над оком. Лилася кров, і він нічого не бачив. Насилу містер Соломон відволік його надвір. Сол кляв, матіркував, але його запал зник.
Дояр позадкував до прилавка, готовий дати відсіч, якщо ще хтось кинеться. Ніхто не кинувся. Люди посунули надвір дивитися, як тягнуть Сола чоловіки, а він виривається й лається. Дояр важко сів і витер лице. Коли в крамниці залишився тільки власник, Дояр жбурнув розбиту пляшку в куток. Ковзнула по холодильнику, відбилася від стіни, впала на підлогу й розлетілася на друзки. І досі відсапуючи, він вийшов надвір і глянув довкола. Чотири старигани сиділи на ґанку, ніби нічого й не сталося. На Дояревому обличчі текла кров, рана на руці присохла. Стусонувши білу курку, він сів на горішній сходинці й заходився витирати кров носовичком. Три молоді жінки з порожніми руками стояли на дорозі й дивилися на нього широко розплющеними байдужими очима. Жінок оточили діти, наче зграйка пташок. Усі мовчали. Старі чоловіки на ґанку теж. Ніхто не підійшов до Дояра, ніхто не запропонував йому сигарети чи склянки води. Рухалися тільки діти й кури. Під гарячим сонцем Дояр леденів зі злости. Якби мав зброю, повбивав би всіх, кого тільки бачив.
— Непогано володієте пляшкою-трояндочкою. А рушницею?
До Дояра бочком підійшов один зі старих чоловіків і злегка всміхнувся. Скидалося на те, що після того, як молодим не вдалося скористатися нагодою, до діла візьмуться старі. Поводитимуться, звичайно ж, по-іншому. Не говоритимуть усілякої гидоти. Не буде ножів, гарячого сопіння й напружених м’язів шиї. Випробують, позмагаються й переможуть, напевно, в чомусь іншому.
— Ще краще, — збрехав Дояр.
— Справді?
— Справді.
— Ми підемо на полювання. Не маєте охоти приєднатися до нас?
— А той беззубий засранець теж піде?
— Сол? Ні.
— Бо інакше я б повибивав йому решту пеньків.
— Оті передні вибив шериф кольбою рушниці, — засміявся старий.
— Так? Добре зробив.
— То як? Підете з нами?
— Аякже. Дайте тільки рушницю.
— Мене звати Омар, — знову засміявся старий.
— Я Мейкон Дед.
Почувши це ім’я, Омар закліпав, але нічого не сказав. Попросив Дояра прийти до Кінґа Вокера, на заправну станцію, що за три кілометри звідси, десь перед заходом сонця.
— Підете прямо. Не заблукаєте.
— Знайду це місце.
Дояр встав і підійшов до машини. Намацав ключі, відімкнув двері й усівся. Опустив шибки в усіх чотирьох вікнах і приліг, поклавши під голову піджак замість подушки й накривши обличчя рушником. Виставив ноги надвір. Трясця їм у печінку. Що це за люди на світі, що нічого іншого не хочуть, тільки вбити мене? Батько хотів убити мене, коли я ще був у материній утробі. Але я вижив. За цей останній рік жінка щомісяця приходила вбивати мене, а я лежав, як-от тепер, накривши рукою очі, безборонний перед усім, що вона тримала в руках. І все одно я вижив. Потім з моїх дитячих марень прийшла відьма, щоб ухопити мене, але я й це пережив. Кажани вигнали мене з печери — і це я пережив. І ні разу не було в мене зброї. Нині я зайшов до крамниці та спитав, чи не полагодив би хтось авто, а нігер підняв на мене ножа. Та я й досі живу. Що тепер замишляють оці чорні неандертальці? Трясця їм у печінку! Я Мейкон. Моє прізвище — Дед, мертвяк. Я вже мертвий. Гадав, що це містечко Шалімар стане моїм домом. Рідним домом. Звідси походять мої дідусь і бабуся. Всю дорогу сюди люди були добрі до мене, щедрі й готові допомогти. У Данвіллі зробили з мене кумира. У моєму рідному місті прізвище Дед вимовляють зі страхом і вимушеною пошаною. А тут ніхто мене не знає, ніхто не любить. Тут мене мало не вбили. Найпідліші, наймерзенніші на світі негриська.