Дояр заснув. Ніхто його не турбував. Снилося, що згори на нього дивиться Гітара. Прокинувшись, купив у містера Соломона дві банки з ананасовим соком і коробку сухариків. Підвечіркував на ґанку в компанії з курми. Сонце сідало, не було нікого з дорослих. Тільки діти дивилися, як він їсть і п’є. Коли Дояр вилив у рот останні краплі ананасового соку, з гурту дітей виступило одне та спитало: «Чи можна взяти вашу банку?» Дояр кивнув головою, діти забрали банку й побігли. Придумають собі якусь забаву з нею.
Дояр подався до Кінґа Вокера. Навіть якби мав можливість ухилитися від полювання, то все одно не скористався б нею, дарма що ніколи в житті не мав у руках вогнепальної зброї. Перестав огинатися, оминати труднощі й небезпеку. Раніше він ішов на ризик тільки з Гітарою. Тепер сам. Дозволив Агар, щоб вдарила його ножем, дозволив і примарній відьмі, щоб упіймала його й поцілувала. Коли переживеш таке, все інше буде завиграшки.
Зовні Кінґ Вокер аж ніяк не нагадував короля. Присадкуватий чоловічок, лисий, ліва щока віддималася від жувального тютюну. Колись він був зіркою в одній із негритянських бейсбольних ліг, й історію цієї спортивної кар’єри було пізнати з плакатів, світлин і вирізок, приклеєних і приколених по всій майстерні. Не збрехали люди, сказавши, що найближчий механік тут аж за вісім кілометрів. Було видно, що Вокерова бензозаправка й автомайстерня давно вже занепала. Порожні колонки, і каністри мастила не знайшлося б. Тепер тут, схоже, був своєрідний чоловічий клуб. Вокер мешкав у бічній кімнатці. Сюди прийшли Омар і ще один чоловік, що сидів тоді на ґанку. Представився Лютером Соломоном — не родичем Соломона — крамаря. Чекали ще двох мисливців. Невдовзі вони приїхали старим «Шевроле». Омар відрекомендував їх як Кальвіна Камінця і Малюка.
Найприязніший із них був Кальвін. Познайомившись із Доярем, він звелів Вокеру «дати цьому міському хлопцеві щось взути». Той покрутився по майстерні, спльовуючи тютюн, і приніс обліплені болотом черевичиська. Чоловіки спорядили Дояра з голови до ніг. Підкепковували з його спідньої білизни, мацали жилетку — Малюк спробував втиснути свої борцівські плечі в піджак — і дивувалися з Дояревих ніг. Із них і досі злазила клаптями шкіра, бо два дні поспіль довелося перебути в промоклих туфлях і шкарпетках. Кінґ Вокер змусив Дояра збризнути стопи содовим розчином, перш ніж надіти грубі вовняні шкарпетки. Коли гість одягнув однострій солдата часів Другої світової та нап’ялив на голову в’язану шапочку, чоловіки відкрили кілька пляшок пива й почали мову про зброю. На цьому жарти припинились, і Кінґ Вокер вручив Дояреві Манчестера двадцять другого калібру.
— Чи стріляв ти з двадцять двійки?
— Нечасто, — відповів Дояр.
П’ять чоловік увібгалися в «Шевроле» й поїхали. Смеркало. По якихось п’ятнадцяти хвилинах почався узвіз. Авто петляло вузькою дорогою. Пішла розмова про полювання, здобич, про влучні постріли та промахи. Незабаром зійшов місяць. Стало прохолодно, й Дояр подумки подякував за в’язану шапочку. Авто проходило круті повороти. У дзеркалі заднього огляду мигнуло щось ніби світло фар ще одного автомобіля. Невже ще хтось приєднається? На темному небі світили зорі.
— Поспішімося, Кальвіне. Єноти вже пополювали й вертаються до своїх лігов.
Кальвін загальмував.
— Випустимо їх, — сказав він і передав ключі Малюкові. Той обійшов авто й відімкнув багажник. Звідти вискочили три гончі собаки, виляючи хвостами та принюхуючись. Жоден із псів не подав ані звуку.
— Ти привіз Бекі? — спитав Лютер. — О, тоді неодмінно матимемо сьогодні єнота!