Дояр потер потилицю до кори стовбура. Ось чого бракувало Гітарі: лісів, мисливців, убивання. Щось його покалічило, поклало на ньому знак, як Гуля преподобного Купера, вибиті зуби Сола та як весь образ Дояревого батька. Його переповнив раптовий наплив співчуття до них усіх. Тут, під деревом, чуючи далекий відгомін лову рисі, він подумав, що тепер розуміє Гітару. Справді розуміє.
По обидва боки стегон він відчував повітряні корені камедного дерева. Підтримували Дояра, як шорсткі дбайливі дідові руки. Водночас і напружений, і розслаблений, він занурив пальці у траву. Хотів послухати землю кінчиками пальців, почути, що вона мовить. І земля сказала миттєво: хтось стоїть за тобою, а ти маєш час лише на те, щоб звести руку й схопити дротяну петлю навколо твоєї шиї. Дріт, як бритва, порізав пальці, протяв шкіру так глибоко, що Дояр висмикнув руку. Тепер петля впилася в шию, перехопило дух. Почув своє харчання, в очах замигтіли міріади різнобарвних вогників. Залунала музика. Дояр знав, що це вже востаннє в житті вдихнув солодкого повітря. Як і належало сподіватися, в пам’яті зблисло все його життя, але воно відобразилося лише однією картиною: палкі любощі; Агар схиляється над ним у неповторному своєю досконалістю й інтимністю жесті. Посеред цієї картини почув голос душителя: «Твій день настав». Пройнявшись величезним смутком, що треба покидати цей світ від руки свого друга, Дояр ослаб. Тієї миті, коли він піддався непереборній меланхолії, ослабли й напружені м’язи шиї. На якусь частку секунди дріт попустив, і Дояр зміг втягти повітря, вдихнути ще раз. Але це був уже вдих не на смерть, а на життя. Агар, музика, вогники — все щезло, Дояр вхопив вінчестера при боці, звів дуло й натиснув на курок. Вистрілив у дерева перед ним. Постріл застукав Гітару зненацька, петля знову попустила. Гітара знову затягнув її. Дояр, уже знаючи, що друг потребує обох рук, щоб отак душити, повернув дуло назад і силкувався натиснути на курок, зачіпаючи рушницею гілки і землю. Так і не добравши, був постріл чи ні, він почув зовсім зблизька брехання трьох собак — чудовний, неземний звук. Знав, що загнали рись на дерево. Петля впала, Гітара кинувся втікати поміж дерев. Дояр зірвався на ноги та присвітив ліхтариком туди, де було чути тупіт. Нічого не побачив, хіба що розколихані гілки. Потираючи шию, рушив на гавкіт. Гітара не мав зброї, бо інакше скористався б нею, тож Дояр почувався в безпеці, йдучи до гончаків, хай навіть у рушниці не було набоїв. Не заблукав, орієнтувався добре й вийшов на Кальвіна, Малюка, Лютера й Омара. Сиділи за кілька кроків від собак і від дерева, на якому блискотіли очі рисі.