Собаки пнулися на дерево, а чоловіки радилися, що робити. Чи застрілити рись, чи відстрілити гілку, щоб хижак зіскочив поміж пси, чи ще щось. Вирішили вбити рись на місці, там, де сидить. Омар встав і поніс ліхтар ліворуч. Дика кішка трохи підповзла за світлом. Малюк прицілився й пустив кулю просто під ліву передню лапу. Рись звалилася крізь гілля, просто в пащі Бекі й решти зграї.
Хижак був ще повен сил. Вперто боровся за життя, поки Кальвін відкликав собак, вистрілив, ще раз вистрілив. Аж тоді було по всьому.
Мисливці тримали лампи над тілом і покректували з радости, що велике, що було небезпечне, а тепер нерухоме. Всі четверо стали навколішки. Видобули шнурки й ножі, вирізали палицю завтовшки з зап’ясток й прив’язали до неї рись на довгу зворотну дорогу.
Були такі раді самі з себе, що минуло чимало часу, поки комусь спало на думку спитати Дояра, навіщо стріляв. Той піддав палицю на плечі трохи вище й відповів:
— Я впустив рушницю. Спіткнувся — вона впала й вистрілила. А коли я підняв її, вистрілила ще раз.
Знявся регіт.
— Спіткнувся? А нащо ти її зняв із запобіжника? Боявся?
— Боявся, — підтвердив Дояр. — Смертельно налякався.
Старигани тюкали й реготали всю дорогу до автомобіля, кепкуючи з Дояра й підбиваючи його розказати докладніше, як він налякався. Розказував. І сміявся — щиро, гучно й довго. Сміявся з серця, радий, що ступає по землі. Ступає так, ніби був з нею одним цілим, ніби його ноги — стовбури дерев. Частина його єства пішла углиб, углиб, углиб — у каміння й ґрунт. І добре їй — у землі й там, де ступає Дояр. І не накульгує.
На світанку вони зібралися на Вокеровій бензоколонці, щоб ще і ще ділитися враженнями минулої ночі. Дояр став мішенню насмішок. Але цей гумор був добродушний, зовсім не такий, як на початку виправи.
— Ціле щастя, що ми всі живі-здорові. З риссю клопоту не було. Клопіт був з оцим негриськом. Лупить по нас, і то саме тоді, коли цей котяра ладен скочити на всю нашу компанію й на псів. Торохнув, аж на весь ліс загуло. Мало собі голови не розніс на шмаття. Ви там у місті всі такі недотепи?
— Та вже ж не такі, як ви, сільські негрища, — віджартовувався Дояр.
Омар і Малюк поплескали його по плечі.
— Піди до Вернелл, — гукнув Кальвін Лютеру. — Скажи їй, щоб приготувала нам поснідати. Як тільки оббілуємо цього котика, прийдемо до неї, голодні як вовки. Хай начувається!
Дояр пішов із чоловіками на задвірки станції. Там на зацементованому майданчику під бляшаним дашком лежала мертва рись. Доярева шия страшенно розпухла. При найменшому русі головою дошкульно боліло.
Омар розтяв шнурки, що зв’язували лапи. Разом з Кальвіном перекинув тіло на спину. Лапи звисли на боки. Які тоненькі й делікатні кісточки...
«КОЖЕН ПОСЯГАЄ НА ЖИТТЯ НЕГРА».
Кальвін відвів за рисину голову передні лапи. Омар пробив кудлату шкуру на грудях і розтяв її аж до соромної частини. Повернув ножа лезом догори, щоб був чистий, акуратний надріз.
«ХОЧЕ НЕ ВІДІБРАТИ ЖИТТЯ, А ВОЛОДІТИ НИМ».
Дійшовши до геніталій, він відрізав члена, але не чіпав мошонки.
«ОСЬ У ЧОМУ РІЧ».
Омар зробив надріз навколо лап і шиї. Тоді стягнув шкуру.
«А НАВІЩО ЧОЛОВІКОВІ ЖИТТЯ, ЯКЩО ВІН НАВІТЬ НЕ МОЖЕ ВИРІШИТИ, ЗА ЩО ВМИРАТИ?»
Під його пальцями прозора підшкірна плівка рвалася, як серпанок.
«КОЖЕН ПОСЯГАЄ НА ЖИТТЯ НЕГРА».
Тепер Малюк приклякнув і розрізав м’ясо від мошонки до щелепи.
«ГАРНО, НЕГАРНО — ЦЕ ЩЕ ОДНЕ, ДО ЧОГО МЕНІ БАЙДУЖЕ».
Повернувся Лютер і, поки приятелі відпочивали, викраяв задній прохід. Вправно, неначе яблуко оббирав.
«СПОДІВАЮСЯ, ЩО МЕНІ НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ СТАВИТИ СОБІ САМОМУ ЦЕ ПИТАННЯ».
Лютер засунув руки в черевну порожнину й, трохи піднявши нутрощі, добрався попід грудну клітку. Намацав діафрагму й обережно вирізав її.
«І ЦЕ ТАКИ З ЛЮБОВИ. З ЧОГО Ж ІНШОГО? ХІБА Я НЕ МОЖУ ЛЮБИТИ ТЕ, ЩО КРИТИКУЮ?»
Тоді схопив дихальне горло й стравохід, вирвав їх із голови, а по тому відтяв складаним ножиком — одним махом.