«ТАКИ З ЛЮБОВИ. З ЧОГО Ж ІЩЕ?»
Усі глянули на Дояра.
— Хочеш серця? — спитали вони. Похапцем, поки не паралізувала волю якась невчасна думка, Дояр занурив обидві руки в грудну клітку. — Тільки не легені. Вирви серце.
«З ЧОГО ІЩЕ?»
Дояр знайшов серце й сіпнув. Випало з грудей так легко, як вміст яйця з шкаралупи.
«З ЧОГО ІЩЕ?» — «З ЧОГО ІЩЕ?» — «З ЧОГО ІЩЕ?»
Лютер ще раз засунув руки в черевну порожнину і вийняв нутрощі. Засичали, випускаючи повітря. Вкинув їх у паперовий мішок, у той час як інші чоловіки закінчували роботу. Поливали водою зі шланґа, солили. Спрятували зацементований майданчик. А тоді перевернули рись долі животом. На її шкуру стікала кров.
— Що ви з цим робитимете? — спитав Дояр.
— З’їмо.
«ПАВИЧ, ЩО ШИРЯВ У НЕБІ, СІВ НА КАПОТ БЛАКИТНО-СІРОГО “Б’ЮЇКА”».
Дояр глянув на голову рисі. Язик звисав із пащі — безпечної, як сандвіч. Тільки в очах застигла загроза ночі.
Хоч і дуже голодний, Дояр небагато міг з’їсти з того, що приготувала Вернелл. Копирсався в яєчні, кукурудзяній каші й печених яблуках, пожадливо ковтав каву й багато говорив. Треба ж було якось досягати мети свого приїзду до Шалімара.
— Знаєте, мій дідусь родом десь звідси. Бабуся теж.
— Справді? Звідси? Як їх звали?
— Не знаю бабусиного дівочого прізвища. А на ім’я вона була Сінґ. Чи знаєте когось з таким іменем?
Вони похитали головами.
— Сінґ? Ні. Не чули про таку.
— Маю тітку, що жила тут, на Півдні. Зветься Пілат. Пілат Дед. А про неї ви чули?
— Ого! Звучить, як газетний заголовок. Пілот-мертвяк. Вона справді літає?
— Та не Пілот. Пілат.
— Скажи це ім’я по буквах, — сказав Малюк.
— П-і-л-а-т. Так, як в Біблії, негриську темний.
— А він не читає Біблії.
— Взагалі нічого не читає.
— Та він і читати не вміє.
Приятелі дражнили Малюка, поки втрутилася Вернелл:
— Тихо! Сінґ, кажеш? — спитала вона Дояра.
— Так. Сінґ.
— Гадаю, що так звалася дівчинка, з якою бавилася моя бабця. Пам’ятаю це ім’я, бо воно гарне. Бабця завжди її згадувала. Здається, батькам тої Сінґ не подобалося, що дочка бавиться з чорношкірими дітьми. Ото вона потайки ходила з моєю бабусею ловити рибу та збирати ягоди. Розумієте? Зустрічалися таємно, — Вернелл уважно приглядалася до Дояра. — Ця дівчинка Сінґ була світлошкіра, з чорним прямим волоссям.
— Це вона! — сказав Дояр. — Була метиска чи індіанка.
— Індіанка, — кивнула Вернелл. — Одна з дітей старої Гедді. Добра була ця Гедді, але не хотіла, щоб її діти водилися з чорними. На прізвище була Берд.
— Як?
— Берд. Походила з роду Бердів, що жили по той бік хребта. Недалеко від Соломонового Стрибка.
— Що ти кажеш! — озвався один із мисливців. — То вона доводиться родичкою Сюзан Берд?
— Атож. Родичка. Всі Берди недолюблювали негрів. Сюзан також недолюблює.
— Чи вони й досі там живуть? — спитав Дояр.
— Сюзан — так. Зразу за хребтом. Там лише один будинок із цегляним причілком. Живе сама. Її родичі виїхали, щоб деінде подати себе за білих.
— Чи зміг би я дістатися туди пішки?
— Багато хто зможе, — засміявся Омар. — Але після такої ночі я б тобі цього не радив.
— А машиною туди можна доїхати?
— Проїдете хіба що частину дороги. Там вузький путівець, бездоріжжя, — відповіла Вернелл. — Конем — так, але не машиною.
— Пройду туди. Хай на це піде й тиждень, але я таки пройду, — сказав Дояр.
— Тільки не бери з собою рушниці, — Кальвін дмухнув на каву в блюдці, — і нічого з тобою не станеться.
Всі зареготали.
Дояр подумав про зброю. Десь тут поблизу Гітара. Якщо він знав усе, що Дояр робив і що мав робити, то знатиме й про цей намір перейти хребет. Торкнувся напухлої шиї. Та ні, самотою без рушниці нема чого й потикатися.
— Ти б відпочив, перш ніж кудись вибиратися. Тут, недалеко від дороги, живе одна мила молодичка. Буде рада тебе прийняти, — недвозначно сказав Омар, глянувши на Дояра. — Вона гарненька. Справді гарна.
Вернелл пирхнула. Дояр усміхнувся. «Сподіваюся, ця молодичка має рушницю», — подумав він.
Рушниці в неї не було, зате був водогін. Кивнувши Дояреві, коли запитав, чи може тут викупатися, вона усміхнулася так само солодко, як звучало її ім’я — Світ, тобто солодка. Найновішою річчю в цьому крихітному будиночку була ванна, і пройнятий вдячністю Дояр занурився в теплу, як парне молоко, воду. Світ принесла мило та щітку з кабанячої щетини й стала навколішки, щоб помити його. Все те, що робила Світ із його зболілими ногами, порізаною щокою, напухлою шиєю, стегнами й долонями, було таке розкішне, що Дояр не міг і сподіватися більшої розкоші від майбутніх любощів. «Якщо ця ванна і ця жінка, — подумав він, — стануть єдиним моїм здобутком у цих мандрах, то відтепер я заспокоюся та сповнятиму обов’язок перед Богом, вітчизною й усіма братствами до кінця днів моїх. Задля такого здобутку піду по розжареному вуглі з пляшкою бензину в руках. Задля такого пройду пішки всю залізницю аж до Шаєнна й назад».