— Це тому, що вони теж подають себе за білих. Так само, як Джон. Навіть якби ти й хотіла навідатися до них, то все одно не могла б.
Ґрейс нахилилася до тарілки з тістечками й вибрала собі одне.
— Це ще далеко не всі мої родичі! — обурилася Сюзан.
— Боюся, що це не так. Дуже сумно, містере Мейконе, коли ніхто з родини не признається до вас. А я добре ладжу з моєю ріднею. Знаєте, я незаміжня, поки що незаміжня, й дуже близька з рідними людьми.
Багатозначно глянула на Дояра. Він крутнув рукою та глянув на годинник.
— Ти диви! — Ґрейс показала пальцем на його зап’ясток. — Який гарний годинник! Можна, я подивлюся на нього?
Дояр звівся, дав їй годинник і так уже й стояв.
— Глянь-но, Сюзан, тут нема ні одної цифри. Самі крапки. І як же дізнатися, котра година, з тих крапочок?
Сюзан теж звелася.
— Чи ви бували тут раніше, містере Мейконе?
— Ні. Я тут вперше.
— Сподіваюся, що не востаннє. Чи довго тут пробудете?
— Напевно, поїду сьогодні ввечері. Найпізніше — завтра.
Дояр подивився на вікно. Сонце схилялося до заходу.
— Так скоро? — спитала Ґрейс. — Сюзан, чому ти нічого не даєш гостеві на дорогу? Ви б не хотіли взяти з собою трохи печива, містере Мейконе?
— Ні, дякую.
— Візьміть, потім стане в пригоді.
Ну й причепа! Дояр усміхнувся й мовив:
— Гаразд, дайте, якщо ви такі добрі.
— Я вам гарненько запакую. Добре, Сюзан?
Ґрейс вибігла з кімнати. Сюзан спромоглася на бліду роблену посмішку.
— Шкода, що вже йдете. Зосталися б іще на хвилинку, — машинально, так само, як і всміхнулася, сказала вона.
— Мені теж шкода, — відповів він. — Може, я ще повернусь.
— Буду рада вас бачити. Жаль, що нічим вам не допомогла.
— Ні, ви допомогли мені.
— Справді?
— Певно, що так. Щоб знайти істину, треба спершу взнати, що не є істиною.
Цього разу Сюзан усміхнулася по-справжньому.
— Мабуть, вам дуже залежить на тому, щоб знайти родичів.
Дояр задумався.
— Ні. Не дуже залежить. Просто я тут проїздом... От, спало на думку — та й усе. Невелика важниця.
Повернулася Ґрейс із пакетиком, обгорнутим білими паперовими серветками.
— Будь ласка, — сказала вона. — Потім поласуєте.
— Щиро дякую. Дякую вам обом.
— Приємно було зустрітися з вами.
— Мені теж.
Втомлений і розчарований, Дояр вийшов із будинку. «Переночую та й поїду звідси, — подумав він. — На той час мають полагодити авто. Нема чого тут шукати. Ані золота, ані слідів по ньому. Так, Пілат жила у Віргінії, але не в цій частині штату. Тут про неї ніхто й не чув. І Сінґ тут жила, але поїхала не до Данвілла, а до Бостона й прикидалася білою. Моя бабуся мала би бути «надто темною, щоб подавати себе за білу жінку». А як почервоніла ця Сюзан! Наче відкрила в мені щось ганебне. І сміх і гріх. Хоч злися, хоч смійся. Цікаво, що про міс Берд думають Омар, Світ і Вернелл».
Ці люди цікавили його. Не був близький з ними, але виразно відчував, що їх щось поєднує. Пов’язують невидимі нитки, б’ються в лад серця, є спільне сокровенне знання. У себе вдома він ніколи не почувався цілістю з землею й людьми. Завжди вважав себе чужим у сім’ї, з приятелями мав поверхневі стосунки. Був байдужий, що про нього думають, важила тільки Гітарина думка. Колись давно йому дуже залежало від думки Пілат й Агар. Минулося, відколи Дояр упокорив Агар і завдав зневаги Пілат, обікравши її. А тут, у Шалімарі й перед тим у Данвіллі, щось йому нагадувало колишні відчуття в домі Пілат. Сидячи у вітальні Сюзан Берд, лежачи в ліжку Світ, снідаючи з мисливцями у Вернелл, не мусив хитрувати, підладжуватися, вивертатися й викручуватися.
І ще одна річ. Те, що Дояреві, як він сам сказав Сюзан Берд, не дуже залежить на тому, щоб знайти родичів, — неправда. Ще з Данвілла він дедалі більше переймався своїми рідними людьми, і не тільки тими, кого знав. Мейконом Дедом, що мав також ім’я Джейк. Сінґ. Що за люди, які вони були? Ось цей чоловік, що, сторожуючи, п’ять ночей просидів на паркані. Що назвав новонароджену дівчинку іменем Пілат. Що викорчував у пралісі поле. Що живився горішками, їдучи у фургоні на північ. Чи мав він братів і сестер, яких покинув? Ким були його батько й мати? А його жінка? Чи то була бостонська Сінґ? Якщо так, то що вона робила в цьому фургоні? Навіщо добиратися фургоном до приватної школи? Не екіпажем, не поїздом, а фургоном — повним колишніх рабів? А може, вона взагалі не доїхала до Бостона. Може, не подавала себе за білу жінку. Вона могла передумати вчитись у школі, могла втекти з хлопцем, з яким їла горішки. Хай там хто вона була, але чому захотіла, щоб її чоловік тримався цього жахливого імени? Щоб стерти минуле? Яке минуле? Рабство? Вона ніколи не була рабинею. Може, чоловікове минуле? А чому Доярів батько і Пілат не знали нікого зі своїх родичів? Невже не було зовсім нікого з родичів, аби повідомити, коли їхній загинув тато? Мейкон не гадав іти до Віргінії. Тільки Пілат туди подалася.