Дояр розгорнув пакуночок, що приготувала йому Ґрейс, і взяв одне тістечко. Кружляючи, впав на землю папірець. Піднявши його, Дояр прочитав: «Ґрейс Лонґ, Друга магістраль, 40, третій дім від педагогічного училища». Й усміхнувся. Ось чому вона так барилася з цими тістечками. Надкусив одне й помалу пішов, мнучи в руці серветки й цидулку-запрошення. Думки-питання про рідню товклись у голові, як більярдні кулі.
«Якщо мій дід, оцей Джейк, походить звідти, звідки його жінка, — з Шалімара, то чому він сказав тому п’яному писарчукові-янкі, що місце народження — Мейкон? Навіщо було наражатися на спотворення імени? А якщо дід і його майбутня жінка народилися в одному містечку, то чому тоді Пілат, мій батько й Серс кажуть, що ця пара познайомилась у фургоні? Чому привид звелів Пілат співати? Стривай-но. А може, привид зовсім не те хотів сказати. Може, мав на увазі не «sing» — «співати», a «Sing». Повторював ім’я своєї жінки — Сінґ, а Пілат не зрозуміла, бо й не знала, як звалася мама. Овдовівши, Мейкон Дед заборонив вимовляти ім’я небіжки. Дивно. По її смерті він ані разу не вимовив цього імени, а по своїй смерті тільки його й повторював.
Господи! У другій половині двадцятого століття лажу отут і завертаю собі голову словами привида. А чом би й ні? Відомо одне: Пілат не має пупа. Якщо це правда, то все може бути правдою. Якщо на світі буває все, то чому б не бути привидам?
Було вже недалеко до стежини, що вела до містечка. Сутеніло. Дояр звів руку до очей і згадав, що Ґрейс не віддала йому годинника.
— А щоб тобі добра не було! — пробурмотів він собі під ніс. — Геть усе гублю.
Спинившись, роздумував, чи повернутися, чи йти далі. Якщо повернутися, то доведеться добиратися в темряві, зовсім беззахисним перед Гітарою. А щоб забрати годинник завтра, коли треба від’їжджати, доведеться завдати собі великої мороки — знову пертися пішки бездоріжжям, де не проїде ніяке авто. А Гітара може...
— Не дамся Гітарі керувати мною, вказувати, що маю робити, куди й коли йти. Якщо дозволю йому таке тепер, то так уже й буде назавжди і кінець кінцем він зживе мене зо світу.
Повагавшись, Дояр вирішив, що годинник не вартий клопоту. Показує точний час, а мені, власне, все одно, котра година. Змахнувши крихти з вусів, Дояр вийшов на стежину. Там темним силуетом проти кобальтово-синього тла стояв Гітара. Сперся до стовбура хурми. Дояр став, здивований, що так спокійно б’ється серце й зовсім нема страху. Гітара длубався під нігтями сірником. Якщо й має якусь зброю, то ховає її під полою куртки чи в штанах.
Хвилину дивились один на одного. Ні, менше. Стільки часу, щоб узгодити биття обох сердець. Гітара обізвався першим.
— Кого я бачу!
Дояр не відразу відповів на привітання.
— Чому, Гітаро? Скажи мені одне-єдине: чому?
— Ти забрав золото.
— Яке золото? Не було ніякого золота.
— Ти забрав золото.
— Чоловіче, в печері нічого не було. Я повзав на пузі, заглядав у яму. Порпав руками...
— Ти забрав золото.
— Гітаро, ти здурів.
— Не здурів. Розлютився.
— Там не було золота! — Дояр силкувався не зірватися на крик.
— Я бачив тебе, скурвий сину.
— Де бачив?
— У Данвіллі. З золотом.
— З золотом у Данвіллі?
— Так.
— Якщо це жарт, то поганий. І що я робив з цим золотом?
— Відіслав його поштою.
— Відіслав?!
— Так. Та що ти тут дурня клеїш! Ти такий самий захланний, як і твій татусик. Хіба ні?
Глянувши на останнє тістечко в Дояревій руці, Гітара нахмурився й засопів ротом.
— Гітаро, я не відсилав золота. Ти не міг такого бачити, бо золота взагалі не було.
— Бачив, хлопче. Я був на станції.
— На якій ще такій станції?
— На товарній залізничній. У Данвіллі.
Дояр згадав, як шукав преподобного Купера по всіх усюдах. І на станцію зайшов. Там допоміг якомусь старому завантажити величезну пачку на візок.
— Бодай тебе! — зареготав Дояр. — Гітаро, то було не золото. Я просто пособив якомусь чоловікові двигнути ту пачку. Він попросив мене допомогти. Я й допоміг. І пішов собі.
Гітара знову зиркнув на тістечко. І подивився Дояреві у вічі. Наче закам’яніло Гітарине обличчя. Звісно ж, непереконливі ці пояснення. Кажеш правду, а звучить як брехня. Ще й незграбна. Таж за все своє життя Гітара ні разу не бачив, щоб Дояр комусь та й допомагав, а тим більше незнайомцеві. Про це приятелі мали мову. Йшлося про те, що Дояр уві сні не кинувся на допомогу матері. Гітара дорікнув приятелеві за самолюбство й байдужість, назвав його несерйозним, закинув йому нетовариськість. А тепер Дояр стоїть отут і твердить, що добровільно, без принуки допоміг старому білошкірому завантажити важелезну пачку. Але ж правду каже. Святу правду. І це треба довести.