— То скажи мені, Гітаро, що я тут роблю. Якщо я відіслав золото додому, то навіщо я тут, у цій уніформі? Невже я б волочився горами й лісами тоді, коли моє золото десь далеко? Якого дідька було мені висилати оте золото, а тоді пертися сюди? Га?
— Ти послав його сюди, засранцю...
— Та що ти бздиш!
— Я бачив усе! Маю очі. Чуєш? Я приїхав туди, слідкував за тобою, бо мав відчуття, що ти ведеш нечисту гру. І не помилився. Того пополудня я був у Данвіллі. Проїжджав повз станцію. Там був ти, у своєму бежевому костюмчику. Я запаркувався та став стежити за тобою. Побачив, що ти відсилаєш пачку, доручаєш її тому білому. Я почекав, коли ти заберешся, підійшов до того чолов’яги й запитав, чи мій друг відіслав цю пачку до Мічигану. Той відповів, що ні. Сказав, що з тобою він завантажив тільки її. Я спитав, куди поїде цей вантаж. До Віргінії. — Гітара усміхнувся. — Ти сів у автобус. Він поїхав не до Мічигану, а до Віргінії. І тепер ти тут.
Дояр відчув, що не його зверху. Треба доводити свою правоту.
— Чи було на пачці моє прізвище?
— Я не дивився.
— Та хто буде посилати до Віргінії пачку золота? Золота, чоловіче!
— Хто, як не ти! Ти й послав.
— І тому ти спробував мене вбити?
— Так.
— За те, що тебе ошукав?
— Нас ошукав! Ти пересрав нам все діло!
— Помиляєшся. Жахливо, смертельно помиляєшся.
— «Смертельно» — це вже до тебе стосується.
Дояр подивився на тістечко в руці. По-дурному воно виглядало. Хотів був викинути його, але передумав.
— То це означає, що мій день настав?
— Так, твій день настав. Але за моїм розпорядком. Затям собі: доки живу, буду тебе переслідувати. Ти Мейкон, але поки що не Дед, не мертвяк.
— Скажи мені щось. Коли ти побачив мене на станції з тією пачкою, чому ти сховався? Чому не підійшов до мене? Усе б тоді владналося.
— Я вже тобі сказав. Мав гостре відчуття.
— Що я хочу тебе обдурити?
— Не мене одного. Нас.
— І ти гадаєш, що я тебе обдурив.
— Так.
— І там, у лісі, ти це зробив зі злости.
— Так.
— А тепер ти чекаєш, поки надійде золото.
— Так.
— І поки я його заберу.
— Ти не зможеш його забрати.
— Маю до тебе прохання. Коли сюди прийде пачка, найперше з черги зроби ось що: перевір, чи є в ній золото.
— Зробити це найперше з черги?
— Гаразд, хай буде останнє з черги. Але перевір, перш ніж волокти ту пачку в таку далечину.
— Хай тебе це не турбує.
— Ще одне. Навіщо це попередження? Навіщо ти попередив мене через крамаря?
— Ти був мені друг. Принаймні це я можу зробити для колишнього друга.
— Що ж, дякую тобі, колишній друже.
— Нема за що, хлопче.
Дояр забрався в ліжко Світ і всю ніч проспав у солодких обіймах. Глибокий теплий сон. Сновидіння про політ високо-високо над землею. Дояр літав, але не випростовував рук в боки, як літак крила, не простягав рук уперед, як той супермен у кіно. Плавав, ширяв у небесах, розслабившись, як розслабляєшся, лежачи на дивані й читаючи газету. Літав і над темним морем, але не боявся. Знав, що не впаде. Сам у небі, але чув, що хтось плеще в долоні. Спостерігає Дояра й аплодує. Не видно було, хто це.
Прокинувшись уранці й заходившись коло ремонту автомашини, Дояр не міг, та й не хотів отямитися зі сну. У Соломоновій крамниці застав Омара й хазяїна. Витріпували мішки, а він і досі відчував легкість і міць — подарунок від лету.
— Я роздобув клиновий пас, — сказав Омар. — Не новий, але годиться.
— Дуже добре. Дякую, Омаре.
— То ти зразу поїдеш від нас?
— Мушу.
— Ти був у тої Берд?
— Так, відвідав її.
— Допомогла тобі? — Омар витер запилюжені руки об штани.
— Трохи.
— Кінґ Вокер пообіцяв прийти сюди вранці й поставити пас. Добре було б ретельно оглянути це авто, перш ніж пускатися на ньому в далеку дорогу.
— Треба це зробити.
— Чи дала тобі поснідати Світ? — спитав Соломон.
— Припрошувала мене, але я квапився до машини.
— Випий собі кави. Он там повний кавник.
— Ні, дякую. Я б хотів трохи пройтися, поки прийде Кінґ.