Выбрать главу

— Я чую тебе.

Люди обернулися. Увійшла Реба й теж заспівала. Пілат ніби й не зауважила дочки. Не збилася з ритму. Просто повторяла слово «милосердя», а Реба їй вторувала. Дочка стояла біля входу, мати спереду. Обидві співали.

Пізно вночі Милосердя. У чорній пітьмі Милосердя. Сонячним ранком Милосердя. Коло мого ложа Милосердя. Я навколішки прошу Милосердя. Милосердя. Милосердя.

І водночас змовкли. Запанувала мертва тиша. Пілат простягла руку й доторкнулася трьома пальцями краю домовини. Тепер зверталася до жінки, що лежала на сірому атласі. Тихо, м’яко співала внучці, заспокоюючи її, наче маленьку дитинку. Як було колись.

Хто кривдить моє пташенятко? Хто кривдить моє дівчатко? Хто кривдить моє пташенятко? Хто кривдить моє дівчатко?
Хтось скривдив моє пташенятко. Хтось скривдив моє дівчатко. Хтось скривдив моє пташенятко. Хтось скривдив моє дівчатко.
Я знайду його, моє ти пташенятко. Я знайду його, моє дівчатко. Я знайду його, моє ти пташенятко. Я знайду його, моє дівчатко.

«Моє дівчатко». Ці слова ще звучали в горлі Пілат, коли вона відвернулася від труни. Заглядаючи в лице людям, що сиділи на лавках, стрілася поглядом з очима першого-ліпшого, кивнула йому й сказала: «Моє дівчатко». Стрілася поглядом із очима ще одного й мовила йому: «Моє дівчатко». Йдучи попри лавки, вона казала кожному, хто повертав лице до неї, одне й те саме: «Моє дівчатко. Це моє дівчатко. Моє дівчатко. Моє дівчатко. Моє дівчатко».

Примовляла так, наче виділяла Агар, вирізняла її з-посеред усіх-усіх померлих. Спершу зверталася до тих, що мали відвагу глянути на неї, кивнути головою й відповісти «амінь». Тоді — до тих, що не сміли звести очі понад чорні пальці при боці. До таких Пілат схилялася й викладала у двох словах всю історію обірваного життя: «Моє дівчатко». Слова ронилися, немов камені в тихому проваллі.

Несподівано, як розлючений слон, що замахується хоботом над головами дрібних людців, охочих на ікла, шкуру, м’ясо, на величезну силу тварини, Пілат крикнула-затрубила, щоб почуло її й саме небо:

— І її любили!!!

У притворі один із п’яниць-співчутливців з несподіванки впустив пляшку. Розлетілися смарагдові скалки, розтеклося вино барви червоних джунглів.

Розділ XIV

Мабуть, через те, що сонце сягало обрію, будинок Сюзан Берд виглядав інакшим. Сріблясто-сірий кедр, помережана зморшками кора. Немов нога старезного слона. Тепер Дояр помітив, що шнурки гойдалки були протерті й зношені, а парканчик, такий ясний і ошатний раніше, насправді був облуплений, ба навіть похилений. Блакитні східці вицвіли, стали водянисто-сірі. Весь дім видавався обшарпаним.

Дояр звів руку, щоб постукати, й зауважив кнопку дзвінка. Подзвонив, і Сюзан Берд відчинила.

— Добрий день. Я знову тут, — привітався він.

— Ласкаво прошу. Бачу, ви додержуєте слова.

— Я б хотів поговорити з вами ще раз, якщо ви не проти. Про Сінґ. Можна ввійти?

— Ну звичайно ж.

Сюзан Берд відступила від дверей. Війнуло свіжоспеченими імбирними пряниками. Знову господиня й гість сиділи у вітальні. Він — у сірому кріслі, вона цього разу — на дивані. Ніде не було видно міс Лонґ.

— Я гадав, що ви не знаєте, за кого вийшла Сінґ. Якщо взагалі вийшла заміж. Але подумав собі...

— Та ні, знаю, за кого. Не знаю тільки, чи був насправді шлюб. Вона одружилася з Джейком, цим чорношкірим хлопцем, якого виховувала її мама.

Дояреві пішла обертом голова. Все мінялося просто на очах.

— Але ж учора ви сказали, що ніхто не чув про Сінґ, відколи вона від’їхала.

— Так, ніхто не чув. Але всі знали, з ким вона поїхала!

— З Джейком?

— Еге ж. З чорним Джейком. Чорним, як вугілля.

— А де... де вони жили? В Бостоні?

— Не знаю, де вони спинилися. Напевно, десь на Півночі. Цього ми ніколи не дізналися.

— Здається, ви сказали були, що Сінґ поїхала до Бостона вчитися у приватній школі.