— Звичайно. Всі бавилися. Всі, крім мене. А тепер і я вмію бавитися. Тепер це моя гра.
Річка в долині була широка й зелена. Дояр роздягнувся, виліз на дерево й пірнув у воду. Виринув, наче куля веселкової барви, усміхаючись і розбризкуючи воду.
— Ходи сюди. Скинь одежу й ходи сюди.
— Не хочу.
— Та йди-но до мене!
— Тут є водяні змії.
— Дідько з ними. Ходи ж бо. Ворушися!
Світ скинула туфлі та стягла сукню через голову. Дояр простягав до неї руки, поки вона обережно спускалася берегом, послизаючись, спотикаючись, сміючись із своєї незграбности, а тоді повискуючи, коли вода хлюпала їй на ноги, на стегна, на стан. Дояр пригорнув Світ, поцілував у вуста, а потім спробував затягти її під воду. Вона пручалася.
— Ой, моє волосся! Волосся намокне!
— Не намокне, — запевнив Дояр і вилив цілу пригорщу просто їй на маківку. Витираючи очі, випльовуючи воду й верещачи, Світ різко обернулася й кинулася втікати.
— Гаразд, гаразд! — гукнув він. — Лиши мене тут самого. Мені все одно. Буду бавитися з водяними зміями.
Дояр став пірнати, плюхатися, крутитися й викрикувати:
— Він вмів літати! Чуєш мене? Мій прадід вмів літати! Достобіса!
Вдаривши гладінь кулаками, він підскочив, ніби й сам хотів злетіти, впав на плечі, занурився. Рот і очі були повні води. Ще раз. Без перепочинку Дояр колотив воду, стрибав і пірнав.
— Той халамидник вмів літати! Чуєш, Світ? Той ледащо вмів літати! Літати! Не треба йому було літака. Ніяких дурних «Вестерн Ерлайнз»! Літав сам по собі!
— Про кого це ти? — спитала Світ, лежачи на боці й підперши щоку долонею.
— Про Соломона. Про кого ж іще?
— А, Соломона, — засміялася вона, гадаючи, що Дояр п’яний. — То ти належиш до цього племени нігерів?
— Так. До цього племени. Летючого племени. Подумати тільки! Без ніякого літака. Взяв і полетів, бо все йому до печінок допекло. Спекався всього! Ніякої бавовни! Ніяких тюків! Ніяких наказів! Ніякого іншого лайна! Здійнявся в небо, дівчинко. Підняв до небес свій чорний задок і полетів додому. Розумієш? Боже мій, там було на що подивитися. Знаєш що? Мій прадід спробував взяти з собою свого маленького сина. Мого діда. Чудо! Чу-у-удо! Гітаро! Чи ти чуєш?! Гітаро, мій прадід вмів літа-а-а-ати! Ось це задрипане містечко назване його іменем! Скажи йому, Світ. Скажи, що мій прадідусь міг літати.
— Куди він подався, Мейконе?
— До Африки. На батьківщину. Скажи Гітарі, що він повернувся до Африки.
— Кого він покинув?
— Всіх! Покинув усіх на землі й полинув, як той чорний орел. О-о-о-о, Соломона нема, Соломон відлетів, понад хмари здійнявся — вернувся домів!
Дояр не міг дочекатися повернення додому. Розказати б усе батькові, Пілат. Кортіло також похвалитися преподобному Куперу та його друзям: «Вважаєте, що Мейкон Дед був кимсь значним? Ага. Ось розкажу я вам про його тата. Такого ви ще ніколи не чули».
Дояр повернувся на сидінні та спробував випростувати ноги. Був ранок. Довелося три рази робити пересадки автобусами, а цей рейс був останнім на дорозі додому. Глянув у вікно. Далеко від Віргінії, тут уже настала осінь. Огайо, Індіана, Мічиган зодягнися, немов індіанські воїни, по яких успадкували назви. Кривава червінь, жовтизна, вохра й льодова блакить.
Тепер він читав придорожні написи з цікавістю, задумувався, що криється за ними. Алгонкіни назвали край, де тепер жив Дояр, біля Великих озер, Міші ґамі. Скільки прожитих життів, скільки зниклих споминів поховано під назвами місцин у цьому краю... Під офіційними, як-от «Мейкон Дед», були інші назви, зазначені на віки вічні в якихось припалих пилом картотеках, справжні ймення людей, місцин і речей. Ймення, що мали значення. Не дивно, що Пілат носить своє, записане, у дармовисі. Якщо знаєш своє ім’я, то бережи його, бо як не записане, не закарбоване в пам’яті, то помре разом із тобою. Вулиця, на якій я живу, має офіційну назву Магістральний проспект, але негри називають її Нелікарською на пам’ять про мого діда, першого впливового чорношкірого в цьому місті. То дарма, що він, мабуть, не заслужив такої чести; вони знали, хто був цей медик: зарозумілець, схибленець на кольорі шкіри, сноб. На це вони не зважали. Віддавали шану всьому тому, що таки зробило з нього лікаря всупереч усім обставинам, силою яких він усе життя мав би гарувати десь у депо. Тому й назвали вулицю на його честь. Пілат брала камінці з кожного штату, де побувала, — тому що жила там. А раз жила там, то ці камінці — її. І мої, і мого батька, і мого діда, і моєї бабусі. Нелікарська вулиця, Соломонів Стрибок, Райнине провалля, Шалімар, Віргінія.