Ти недооцінюєш нас і пташку, якої немає в наших руках. Невже немає контексту нашого життя? Немає пісні, твору, вірша, повних наснаги, немає бувальщини з досвіду, який ти могла б нам передати й допомогти покласти хороший початок? Ти доросла. Стара й розумна. Облиш думати про порятунок своєї доброї слави.
Подумай про наше життя й розкажи нам про свій особливий світ.
Придумай історію. Оповідь — це основа, творить нас у той самий час, коли творять її. Не осудимо тебе, якщо сягнеш далі, ніж зможеш збагнути розумом, якщо любов запалить твої слова так, що спломеніють вони — і не залишить нічого, крім опіку. Або ж якщо, стримані, немов руки хірурга, твої слова накладуть шви тільки там, де може кровоточити. Ми знаємо, що ти ніколи не зможеш зробити це правильно — раз і навіки. Пристрасти завжди замало, як і вміння. Але спробуй. Заради нас і себе самої забудь своє ім’я на вулиці; скажи нам, чим був для тебе світ у темних і світлих місцях. Не вказуй нам, у що вірити й чого боятися.
Покажи нам широку спідницю віри й петлю, що розпустить чепчик страху. Ти, стара жінко, благословенна сліпотою, можеш говорити мовою, яка вчить нас того, чого тільки вона й може навчити: як бачити, коли нема видимого зображення. Тільки мова захистить нас від страхіття безіменних речей. Тільки мова є медитацією.
Скажи нам, якою має бути жінка, щоб ми знали, яким має бути чоловік. Що саме рухає до грані. Що таке — не мати домівки в цьому місці, бути покинутою напризволяще тими, кого ти знала. Що таке — жити на околиці міст, у яких тебе не терплять.
Розкажи нам про кораблі, що на Великдень поверталися з далеких узбереж, про плаценту в полі. Розкажи нам про фургони, повні рабів, як ті співали так м’яко, що подих не відрізнити від шелесту снігу, який падав. Про те, як вони передчували, торкнувшись найближчого плеча, що наступна зупинка буде остання. Як із руками, по-молитовному складеними в лоні, вони мріяли про тепло, тоді про сонце. Піднімали обличчя, неначе сонце було тут, у засягу руки. Оберталися, неначе могли його схопити. Вони зупинилися в корчмі. Кучер і його напарник увійшли туди з лампою, залишивши їх мугикати в пітьмі. Кінська сеча парувала в снігу попід копитами. Сніг сичав і танув, йому заздрили раби, що замерзали.
Відчинилися двері корчми, дівчина й хлопець вийшли з світла й забралися в постіль, споряджену у фургоні. За три роки хлопець матиме рушницю, а тепер він приніс лампу й глечик із теплим сидром. Невільники передають його з уст в уста. Дівчина пропонує хліб, шматки м’яса й ще щось більше — погляд в очі того, кого вона обслуговує. Одна порція для кожного чоловіка, дві порції для кожної жінки. І погляд. Вони оглядаються. Наступна зупинка буде остання. Але не ця. Ця зогріта».
Діти перестали говорити, знову запала тиша. Жінка порушує її.
«Нарешті, — мовить вона. — Тепер я вам довіряю. Довіряю вам і пташці, якої немає у ваших руках, бо ви справді впіймали її. Гляньте. Яка гарна вона, оця річ, що ми зробили — разом».
Банкетна промова на Нобелівському банкеті 10 грудня 1993 року
Ваші величності, ваші королівські високості, пані й панове, я увійшла в цей зал, маючи приємне відчуття, що тут є ті, які колись входили переді мною. Цей гурт лауреатів і відлякує, і щиро запрошує до себе, бо в його списку є імена осіб, завдяки чиїй роботі мені стали досяжними цілі світи. Розмах і точність їхнього мистецтва, бувало, ранили мені серце сміливістю й ясністю бачення. Дивовижна пишнота, з якою вони втілювали в життя своє вміння, кидала виклик моєму власному вмінню й живила його. Мій борг перед ними змагається за першість із великим боргом перед Шведською академією, що вибрала мене й долучила до цих видатних колишніх її вихованців.
На початку жовтня подруга-художниця залишила мені телефонне повідомлення, яке я тижнями тримала записаним на автовідповідачі й деколи прослуховувала — щоразу тільки для того, щоб почути тремку втіху в голосі й віру в словах. «Моя люба сестро, — мовила вона, — твоя нагорода також і наша, в кращі руки її годі від дати». Дух цього послання з небезпідставним оптимізмом і гордою надією позначив мій нинішній день.
Я покину цей зал, одначе, з новим і ще приємнішим відчуттям, ніж те, з яким сюди увійшла: відчуттям товариства майбутніх лауреатів. Тих, що і в час, коли я це кажу, видобувають, просівають і полірують слова мови задля просвітлення, про яке ніхто з нас і не мріяв. Чи забезпечить хтось із них собі місце в цьому пантеоні, чи ні, та добір цих письменників безпомилковий, він підіймає на духу. Їхні голоси звертаються до минулих і прийдешніх цивілізацій; нас привертатиме безодня, з якої пильно дивиться їхня уява; ці люди ні на що не закривають очей і не відвертають погляду.