Афроамериканське рабське — минуле у расистському суспільстві — постійно відчувається в усіх творах Моррісон, як та історія, котра просто не може не визначати життя її персонажів. В «Улюбленій» письменниця вперше звертається безпосередньо до його досвіду. Наступний роман «Джаз» про тих, хто вже рабства не зазнав, хто скориставшись волею з глибоких лісів і ферм помандрував до міст, куди й приніс із собою рабський спадок. Джо Трейс і його дружина Вайолет у 20-ті роки живуть у Нью-Йорку, й авторка розповідає про фінальний трагічний (чи трагіфарсовий?) епізод їхнього життя (виважений, абсолютно позитивний чоловік заводить молоденьку коханку й убиває її з ревнощів, а його дружина плюндрує обличчя небіжчиці під час похорону), який знов-таки зумовлений всією вивернутою системою людських взаємин, «забезпеченою» віками рабства, яке — як джазовий ритм — складається з розірваних фрагментів і синкоп. І в цьому романі авторка переймається в основному жіночою долею, але жіноче й чоловіче в ньому зв’язано нероздільно.
Так само нероздільна доля жіноча й чоловіча в наступному романі зі значущою біблійною, але пародійованою, назвою «Рай», який критика визначає як твір епічний, симфонічний, таємничий.
«Найдивовижніша й найоригінальніша книжка, написана Моррісон, — відзначав чи не найавторитетніший американський часопис The New Yorker. — Її геній такий, що біблійний підтекст не нав’язується читачеві, лише зрідка проглядаючи крізь майстерно виписані історії героїв... Ці історії міцно оволодівають нашою увагою ще й тому, що їх непросто зрозуміти. Енергія, яку ми маємо докласти, щоб розплутати різні фрагменти й укласти з них певну задовільну форму, тримає фокус нашої уваги на реалістичному плані роману і дозволяє алегоричній машині діяти більш-менш приховано». Так само характеризує цей роман American Way. «Дарування Моррісон створювати надзвичайно глибокі жіночі характери. Вона зацікавлена у відновленні та збереженні пам’яті, й її сила у формуванні життєвих історій, і «Рай» не є винятком. Своєрідна епічна поема з темою, що збігається з тематикою багатьох великих епосів: вигнання народу, його поневіряння, знаходження нового міста і колективна боротьба за створення нової ідентичности. Розказана у формі повторюваних каденцій, таких знайомих читачеві Моррісон, оповідь стверджується з майже біблійною незрушністю й величчю, навіть у моменти найвищої напруги, і з шаленою невідворотністю грецької трагедії».
«Любов» щільно заселена жінками: від імені мудрої чорної жінки, котра була вдумливим свідком описуваного, розказано передісторію того епізоду з життя трьох інших жінок, який є в творі центральним. Передісторія — то панорама цілого негритянського району, його історія в середині XX сторіччя — від задуманого молодим енергійним негром і реалізованого, процвітаючого під час Другої світової війни курорту до занепаду цієї квітучої оази у буквальному й переносному смислі. Разом із спустошенням місцевости через Ті забрудненість сусіднім консервним заводом, через відтік тимчасових, спонуканих ажіотажем війни курортників, через відчутні зміни стану господаря місцевости Коузі, до поступової руйнації будівель й активного наступу океану, під води якого відходить значна частина курортної місцевости.
Немає сумніву в тому, що професор Моррісон є спадкоємицею західної культури і живе в її аурі абсолютно органічно. В її романах легко віднайти літературних білих «предків»: її герої зумовлені минулим, як і фолкнерівські; вона відтворює полісвідомість через потоки свідомости як Вірджинія Вулф; наслідуючи Твена, вона змальовує дорослий світ очима підлітка, а іноді й варіює твенівські ситуації.
Є сліди й більш глибоких впливів. Це ж Натаніель Готорн відтворює через поетику своїх романів саму ментальність американських пуритан, спираючись на органічну для них семіотичність, знаковість мислення. За тією ж «методою» Моррісон відтворює «чорною семіотикою» афроамериканський менталітет, світосприйняття й світовідчуття своїх героїв. Адже її мета — надати голосу тому, що мовчало й замовчувалося, передати афроамериканську історію зсередини. Тут йдеться не так про продовження й розробку традиції, як про глибший і вагоміший процес. Недаремно Тоні Моррісон обурюється, коли їй приписують наслідування Джойса чи Фолкнера. Маємо феномен органічного схрещування західної культури з тим, що називають афроцентризмом, і без чого немислима нині мультикультура Америки. Більше того, інтенсивний пошук ідентифікації й самоідентифікації особистости, осмислення особистості у ситуації існування «іншого», характеру взаємин індивідууму з громадою, соціумом, універсумом, що є ознакою сучасного стану американської свідомости, новим мульти-культуральним каноном.