— Якби не твій батько, то сьогодні мене б тут не було. Я б померла в материному лоні. Або згинула б у лісах. Оці ліси, оця темнота вбили б дитину. Але брат врятував сестру, й ось я тут варю яйця. Наш тато загинув, знаєш. Злетів десь на півтора метра в повітря. Сидів на паркані та чекав на тих лайдаків, а вони підкралися ззаду й пальнули так, що бідолаха злетів угору. Покинувши великий дім, що в ньому Серс дала нам притулок, ми не мали куди дітися. Волочилися по околицях, жили в лісі, поблизу ферм. І ось одного разу повернувся наш тато. Спершу ми й не подумали, що то він, адже бачили колись, як злетів у повітря. Тоді ми заблукали. А що вже пітьма! Гадаєш, що ця темнота одної барви, а воно не так. Темнота має п’ять або шість відтінків. Є шовковисті, є й вовняні. Деякі порожнисті, а деякі — ніби пальці. І вони не стійкі. Змінюються з однієї барви чорноти на іншу. Коли сказати, що якась річ смолянисто-чорна, то це все одно, що назвати її зеленою. Яка ця зелень? Мов ось ці пляшки? Ніби коник-стрибунець? Наче огірок, салат? Як небо перед бурею? Ото й із нічною пітьмою так само. Можна її назвати хоч веселковою.
Отже, ми заблукали. Дув вітер. Попереду нас маячила татова спина. Ми поводилися, як ті налякані діти. Мейкон знай повторював мені: того, чого ми боїмося, насправді немає. А яка різниця, чи є воно в дійсності, чи немає? Пам’ятаю, колись я прала білизну одному подружжю у Віргінії. Якось пополудні хазяїн прийшов на кухню. Трясучись, він спитав, чи не запарила б я кави. Я поспитала, що з ним, адже виглядав чоловік геть погано. Він не знав, у чому річ. Сказав, що почувається так, ніби ось-ось упаде зі скелі. Стояв на жовто-біло-червоному лінолеумі, рівненькому, як праска, тримався спершу за двері, тоді за стілець і силкувався не впасти. Я вже мало не обмовилася, що тут нема ніякої скелі, але враз пригадала собі, як воно було тоді, в отих лісах. Та й сказала, що можу його підтримати, щоб не впав. Хазяїн глянув на мене таким вдячним поглядом, якого я ще в житті не бачила. «Направду можете?» — спитав він. Я підійшла до чоловіка ззаду, обхопила руками стан і притиснулася до спини. Його серце билося під курткою, ніби в мула спекотного дня. Мало-помалу він заспокоївся.
— Ви врятували йому життя, — шепнув Гітара.
— Де там! Увійшла його жінка, а я не встигла вчасно відскочити від того чоловіка. Вона спитала мене, що я роблю. І я відповіла.
— Що відповіли? Що ви їй сказали?
— Правду. Тримаю його, аби не впав зі скелі.
— Б’юся об заклад, — зауважив Гітара, — що цієї миті чоловікові закортіло скочити з тієї скелі. І вона повірила вам? Тільки не кажіть, що повірила.
— Не відразу. Як тільки я його пустила, він звалився, мов мішок, на підлогу. Розбив окуляри. Упав долілиць. І знаєте як? Дуже помалу. Присягаюсь, добрі три хвилини падав, поки розбив собі лице об підлогу. Не знаю, чи була насправді ця скеля, чи не було її, але він падав цілі три хвилини.
— Був мертвий?
— Помер на місці.
— А хто застрілив вашого тата? — зацікавився Гітара, його очі заблищали. — Ви сказали, що хтось убив його.
— Півтора метра в повітрі...
— Хто?
— Не знаю хто. Не знаю чому. Знаю те, що вам кажу: що сталося, коли й де.
— Ви не сказали де, — наполягав Гітара.
— Сказала. На паркані.
— А де той паркан?
— На нашій фермі.
Гітара реготнув, але його очі блищали не з веселости.
— Скажіть, де ця ферма.
— В окрузі Монтур.
Хлопець облишив свої «де?». Перейшов на «коли?».
— Коли це було?
— Коли сидів на паркані.
Гітара почувався як нишпорка-невдаха.
— Котрого року?
— Тоді, коли на вулицях стріляли цих ірландців. Торговці зброєю та гробарі мали добрий рік, скажу вам.
Пілат поклала накривку від посудини на стіл. Відтак вийняла яйця з води й заходилася лупити їх. Її губи ворушилися, неначе вона перекидала апельсинове зернятко в роті. Допіру покраявши яйця надвоє й показавши їхні вологі червоно-жовті осердя, жінка знов почала снувати свою оповідь.
— Одного ранку ми прокинулися, коли сонце вже пройшло зо чверть свого шляху на небі — сліпучому й блакитному. Блакитному, як стрічки на чепчику моєї мами. Бачите цю смугу неба? — кивнула Пілат на вікно. — Он там, над цими кущами ліщини? Бачите? Просто над кущами.
Хлопці глянули й побачили небо, розпростерте понад будинками й деревами.