— Це та сама барва, — мовила жінка так, ніби відкрила щось дуже важливе. — Такої самої барви були мамині стрічки. Впізнаю той відтінок всюди, а маминого імени не знаю. Коли вона вмерла, тато заборонив вимовляти це ім’я... Отож встали ми вранці й не встигли ще протерти очі та роззирнутися довкола, як побачили тата. Сидів на пеньку, на осонні. Ми стали гукати його, та він споглядав скоса, ніби дивився й водночас не дивився на нас. Щось у татовому обличчі нас налякало. Ніби дивишся на чиєсь лице під водою. За якусь мить татко звівся і подався геть — із осоння в ліси. А ми стояли, дивлячись на пень, і тремтіли, як осикові листки.
Пілат зібрала яєчну шкаралупу докупи, зграбно помахуючи пальцями, як віялом. Хлопці заворожено втупилися в неї. Боялися обізватися, бо могли зіпсувати оповідь, і боялися мовчати, бо оповідь могла обірватись.
— Тремтіли, як осикові листочки, — шепотіла вона, — як листочки.
Зненацька Пілат підняла голову й протяжно гукнула, немов сова:
— У-у-у! Йду! Вже йду-у-у!
Ані Дояр, ані Гітара не бачили й не чули нікого поблизу. Тим часом Пілат зірвалася з місця й кинулася до дверей. Ще не добігла, а двері відчинились від удару ногою знадвору, й Дояр угледів зігнуту дівочу спину. Дівчина тягла величезний, літрів на сто вісімдесят, кошик з якимись чорними ягодами. З іншого боку якась жінка, пхаючи цей тягар, сказала:
— Вважай на поріг, дитинко.
— Я вже на ньому, — відповіла дівчина. — Підштовхни кошика.
— Пізнувато ви прийшли, — озвалася Пілат. — Ще трохи, і споночіло б.
— Машина Томмі зіпсувалася, — засапавшись, відказала та.
Коли вони удвох якось спромоглися затягти той тягар досередини, дівчина випросталася й обернулася до гостей. Дояр міг і не дивитися на її обличчя, він уже закохався, побачивши її зі спини.
— Агар, — повела оком по кухні Пілат, — це твій брат Дояр. А це його приятель. Як тебе звати, красунчику?
— Гітара.
— Гітара? Ти граєш на гітарі? — спитала вона.
— Мамо, він їй не брат, — зауважила жінка, що штовхала кошика. — Вони двоюрідні.
— Це те саме.
— Не те саме. Га, дитинко?
— Звісно, що не те саме, — відповіла Агар. — Це різні речі.
— Ось послухай, мамо. Це різні речі.
— А чим вони різняться, Ребо? Скажи, раз ти така мудра.
— Брат — це коли одна й та сама мама... — задивилася на стелю Реба. — Або коли обидвоє...
— Я маю на увазі, — перебила її Пілат, — різницю в тому, як ти до них ставишся. Невже ж ти не повинна ставитися до них обох однаково?
— Не про те мова, мамо.
— Помовч, Ребо. Тепер я звертаюся до Агар.
— Гаразд, мамцю, — сказала Агар. — До обох слід ставитися однаково.
— То скажіть мені, навіщо тоді ці різні слова замість одного, якщо між ними нема ніякої різниці? — взялася в боки й витріщила очі Реба.
— Принеси-но сюди це крісло-гойдалку, — загадала Пілат. — Вам, хлопці, якщо не будете нам помагати, доведеться поступитися місцями.
Жінки оточили кошик, повен чорної ведмежини. Ягоди й досі були на коротких колючих галузках.
— Що нам робити? — спитав Гітара.
— Оббирати ведмежину з отих паскудних гілляк. Та обережно, щоб не чавити ягід. Ребо, принеси глек.
— Чому б нам не перенести ліжка із задньої кімнати? — озирнулася навколо Агар — самі очі й пишні коси. — Тоді ми могли б усі сидіти.
— Мені вистачить підлоги, — сказала Пілат, присіла навпочіпки й обережно взяла галузку з кошика. — Це все, що ви приволокли?
— Ні, — відказала Реба, котячи здоровенний глечище. — Там надворі ще два.
— Добре б їх затягти до кімнати. Бо інакше сюди позлітаються рої мух.
— Ходімо, братику, — кивнула Дояреві Агар, рушивши до дверей. — Допоможеш мені.
Дояр схопився з місця, перекинув стільця й побіг за Агар — дівчиною небаченої краси, як здавалося хлопцеві. Набагато старша від нього, десь Гітариного віку, а може, вже й сімнадцятирічна. Дояр неначе ширяв у небі. Жвавий, як ніколи, він ніби здіймався увись. Удвох із Агар вони перетягли два кошики на ґанок, а тоді до кімнати. Сестра була така сама дужа й кремезна, як і брат.
— Обережно, Гітаро. Помалу. Ти ж мнеш ягоди.
— Дай йому спокій, Ребо. Хлопчина має спершу набратися чуття. Я спитала, чи ти граєш на гітарі. Чому тебе так прозвали?
— Не тому, що граю. Тому, що хотів грати. Ще змалку. Тоді-то мене так прозвали.
— А де ж ти міг побачити гітару?
— В одній великій крамниці на Флориді влаштували змагання-розвагу для покупців. Мама взяла мене з собою до міста. Я був дуже маленький. Знаєте, там треба було вгадати, скільки зернят у скляній банці, і дістати за це гітару. Кажуть, що я плакав за нею. І безперестанку домагався її.