— Треба було покликати Ребу. То й мав би ти від неї той інструмент.
— Він був не на продаж. Треба було вгадати, скільки зернят у банці.
— Я це чула. Реба знала б, скільки їх. Вона завжди виграє. Ніколи досі не програвала.
— Справді? — сумніваючись, усміхнувся Гітара. — Таке щастя має?
— А таки маю, — реготнула Реба. — Люди ходять за мною, щоб я тягла їм жеребок або підказувала виграшні числа. І цим людям добре, і мені теж. Виграю все, що лиш захочу. Ба, здобула багато чого мимохіть.
— А на розіграшах лотереї покупці просять її потримати їхні білети.
— Ось подивись, — Реба сягнула за пазуху і видобула звідти перстеник з діамантом, почеплений на мотузку. — Торік я дістала цю штучку. Я була... котрою була, мамо?
— П’ятсоттисячною.
— П’ятсот... Та ні. Вони не так сказали.
— Сказали, що ти півмільйонна.
— Саме так. Півмільйонна відвідувачка крамниці Сієрза і Рубека, — весело й гучно засміялася Реба.
— Торговці не хотіли їй давати цей приз, — зауважила Агар. — Не сподобався їм Ребин вигляд.
— Я пам’ятаю той розіграш, — здивувався Гітара, — але не пригадую, що там виграв хтось темношкірий.
Цей парубчак, котрий завжди тинявся по вулицях, вважав, що знає про всі події в місті.
— Ніхто не став переможцем. Там були фотографи з усіляким причандаллям. Чекали, коли ввійде наступний після мене. Так і не помістили мого фото в газеті. Ми з мамою дивилися в газети, буде воно чи ні. Правда? — глянула Реба на матір, щоб та підтвердила, й повела далі: — Натомість вони надрукували знімок того, хто був на другому місці й дістав облігацію воєнної позики. То був білий чоловік.
— На другому місці? — спитав Гітара. — Що значить «на другому місці»? Ти або півмільйонний, або ні. А наступний після півмільйонного? Такого не може бути.
— Може бути, якщо виграє Реба, — заперечила Агар. — Вони нагородили наступного лише з тієї причини, що Реба була перша. А приз їй дали тільки тому, що там були фотографи з апаратами. Як свідки.
— Скажи хлопцям, навіщо ти туди зайшла, Ребо.
— Мені треба було до туалету.
Реба відкинула голову назад, щоб стримати регіт. Витираючи сльози намоченими в ягідному соку руками, вона розмазала пурпурову рідину по обличчі — від носа мало не до вух. Набагато світліша за Пілат і Агар, ця жінка мала невинні очі дитяти. Усі вони виглядали невинно, але в рисах облич бабусі й онуки відчувалося щось складніше та глибше. Ну а від Реби, з її світлою вугруватою шкірою та поштивими манерами, віяло якоюсь тупуватою простотою.
— В середмісті є тільки дві вбиральні, куди впускають кольорових. У ресторані «Мейфлавер» і в крамниці Сієрза. До крамниці було ближче. Богу дякувати, мені не дуже припікало. Тримали мене там зо чверть години, питали ім’я, прізвище й адресу, щоб потім надіслати цей перстеник. Але я не згодилася на таке пересилання. Все випитувала їх: «Чи справді я виграла? Га? Не вірю вам».
— Це було неабищо — витягти тебе звідти, — сказала Агар. — У такому натовпі ти геть розгубилась.
— Що будете робити з цим перснем? — поцікавився Дояр.
— Носити. Рідко виграю таке, що мені подобається.
— Усе вигране вона роздаровує, — зауважила Агар.
— Якомусь чоловікові, — докинула Пілат.
— Нічого собі не залишає...
— Ось що вона хотіла б виграти — чоловіка...
— Щедріша, ніж Санта-Клаус...
— Ось такий чудернацький талан — це ніяке не щастя...
— Але Санта-Клаус приходить лише раз на рік...
Агар і Пілат вели мову кожна зокрема. Кожна снувала нитку роздумів радше для себе, аніж для хлопців або навіть Реби, що, впустивши за пазуху свою цяцьку, мило всміхалась і вправно обривала пурпурові ягоди з галузок.
Дорісши до метра сімдесяти, Дояр допіру тут уперше в житті почувся щасливим. Побувати тут зі своїм другом — старшим від тебе, розумним, добрим і безстрашним. Вигідно сидіти в цій горезвісній винярні біля жінок, що раді тобі й гучно сміються. І ти закоханий. Не дивно, що батько боїться цих жінок.
— А коли буде готове це вино? — поцікавився Дояр.
— З цих ягід? За кілька тижнів, — відповіла Пілат.
— Дасте нам покуштувати? — усміхнувся Гітара.
— Аякже. Ти б хотів уже? У пивниці море вина.
— Я не хочу того. Хочу ось цього. Трохи вина, що я сам зробив.
— Гадаєш, що вже зробив вино? — підсміхнулася господиня дому. — Вважаєш, що це вся робота — обірвати кілька ягідок?
— Ой, я й забув, — почухав потилицю Гітара. — Це ж ми ще маємо потовкти їх босими ногами.
— Ногами? Ногами?! — обурилася Пілат. — А хто це чавить ягоди ногами?!