— Мабуть, смачне було б таке вино, мамо, — обізвалася Агар.
— Гіршої гидоти не придумаєш, — сказала Реба.
— А чи добре ваше вино, Пілат? — спитав Гітара.
— Не знаю.
— Чому?
— Бо я ніколи його не куштувала.
— Торгуєте вином і ніколи його не куштуєте? — засміявся Дояр.
— Люди його купують не для того, щоб куштувати, а щоб пиячити.
— Купували, — похитала головою Реба. — Тепер не купують.
— Ніхто не хоче дешевого домашнього пійла, — сказала Агар. — Криза скінчилася. Всі тепер мають роботу. Можуть собі дозволити марочне вино.
— І все одно маємо безліч покупців, — заперечила їй Пілат.
— Де ви берете цукор? — спитав Гітара.
— На чорному ринку, — відповіла Реба.
— Яке там «безліч»! Мамо, скажи правду. Якби минулої зими Реба не виграла півцентнера бакалії, то ми повмирали б із голоду.
— Не повмирали б, — Пілат вклала собі в рот наступну галузку.
— Ми повмирали б з голоду.
— Агар, не переч мамі, — шепнула Реба.
— Хто б нас нагодував? — стояла на своєму дівчина. — Мама може тижнями обходитися без харчів. Як та ящірка.
— А що, ящірка так довго може нічого не їсти? — здивувалася Реба.
— Та ніхто б тобі не дав голодувати, — дорікнула Пілат внучці. — Чи був хоч один день, коли ти ріски не мала в роті?
— Не було такого дня, — ствердила Реба.
Агар кинула гілочку на підлогу й потерла пучки, темно-червоні від соку.
— Бували дні, коли я нічого не їла.
Блискавично, наче птахи, Пілат і Реба скинули голови. Видивилися на Агар і перезирнулися.
— Дитинко, — тихо озвалася Реба, — то ти голодувала, дитинко? Чого ж тоді не сказала нам? Ми б тобі дали все, що хоч, дитинцю. Все. Ти це знала, знаєш і знатимеш.
Пілат виплюнула галузочку на долоню. Її лице знерухоміло. Без руху губ воно було як маска. Неначе хтось погасив світло в кімнаті — таке враження мав Дояр. Він глянув на жінок. Реба наморщила лоба. По її щоках текли сльози. Обличчя Пілат закам’яніло, на ньому був лише вираз насторожености. Ніби чекала якогось знаку. Профіль Агар ховався за волоссям. Дівчина сиділа нахилена, спершись ліктями на стегна й потираючи пальці, — у сутінку вони здавалися закривавленими. Нігті були довжелезні.
Запанувала тиша. Навіть Гітара не смів її порушити.
Нарешті озвалася Пілат:
— Ребо, вона мала на увазі не харчі.
На доччине лице помалу наповз вираз розуміння. Однак вона не відповіла. Знову взявшись обривати ведмежину, Пілат замугикала. За якусь мить їй завторувала Реба. Повели мелодію в досконалому співзвуччі, й Пілат заспівала:
Коли голоси матері й дочки злились у приспіві, Агар звела голову й підхопила пісню:
Дояр задихався. Голос Агар вичерпував, висотував ті рештки серця, що хлопчина досі ще міг назвати своїми власними. Відчувши, що ось-ось зомліє від тягаря почуттів, він боязко глянув на свого друга. І побачив, як призахідне сонце золотить Гітарі очі й ховає в тіні легеньку усмішку пізнання...
Чудовим видався той день Дояреві, тим більш, що був позначений таємницею і непокорою. Усе розвіялося, проминуло через годину після батькового приходу. Фредці доповів Мейконові Деду, що хлопець усе пообіддя «пиячив у винярні».
— Він бреше! Ми нічого не пили. Нічого. Гітара не дістав навіть склянки води, якої попросив.
— Фредці ніколи не бреше. Він може наплутати, але ніколи не бреше.
— А вам збрехав.
— Про пиятику? Можливо. Але про те, що ти там був, він таки не збрехав.
— Про те він сказав правду.
Дояр мовив це трохи тихше. Але в голосі й далі звучали нотки непокори.
— А я тобі що наказував? Га?!
— Ви наказували мені не ходити туди. Не ходити до Пілат.
— Ото ж бо.
— Але ви ніколи не пояснили мені причини. Це ж наша рідня. Пілат — ваша рідна сестра.
— А ти — мій рідний син. І ти робитимеш усе, що я тобі накажу. Чи поясню, чи ні — робитимеш. Поки їси мій хліб — поти слухатимешся наказів.
У свої п’ятдесят два Мейкон Дед був такий самий величний, яким був десять років тому, коли здавався Дояреві найбільшим на світі. Більшим навіть, ніж будинок, у якому вони жили. Та сьогодні підліток побачив таку саму заввишки жінку, і ця жінка дала знати, що й він теж високий.