Декотрі з тієї півсотні ґаволовів підштовхували сусідів ліктями й хихотіли. Решта слухала пісню, як у німому кіно слухають допоміжний фортепіанний супровід. Якийсь час вони так стояли, ніхто не озивався до містера Сміта, кожне було зайняте якоюсь своєю дріб’язковою справою. Поки з’явилися люди з шпиталю.
Ці люди спостерігали з вікон, спершу байдуже, а потім, коли натовп розрісся аж до лікарняних стін, занепокоєно. Чи не затіяла тут чого якась група борців за расову рівність? Не побачивши ні плакатів, ні промовців, вони наважилися вийти на холод: хірурги в білих халатах, урядники в темних піджаках і три медсестри в накрохмалених блузах.
Й остовпіли — від містера Сміта з його широкими голубими крилами, від жіночого співу й від розвіяних троянд. Декотрі з персоналу подумали були, що це якесь нове богослужіння. Бо й справді, Філадельфія, де править «божественний отець», недалеко звідси. Може, дві дівчинки з кошиками, повними квітів, його жриці?
Та небавом опам’ятав їх сміх чолов’яги з золотими зубами. Отямилися й відразу ж узялися до діла — командувати, тобто гукати й метушитися. Там, де стояло кілька чоловіків, де дівчатка забавлялися оксамитовими клаптиками й виспівувала жінка, постало велике замішання.
Одна з медсестер, прагнучи дати трохи ладу цьому сум’яттю, повела чіпким оком навколо себе. Спинилася на дебелій жінці, якій, здавалося, до снаги було б і землю зрушити. Аби лиш захотіти.
— Гей, ти! — сказала медсестра, рушивши до огрядної молодиці. — Це твої діти?
Дебела жінка неквапно повернула голову. Від неввічливого звертання її брови поповзли вгору. Одначе, побачивши, хто це озвався, вона опустила брови й приховала погляд.
— Слухаю вас, мем.
— Пошли когось до служби швидкої допомоги. Хай там скаже, щоб негайно сюди прийшли. Пошли цього хлопця. Ось цього.
Медсестра тицьнула пальцем на п’яти-шестирічного хлопчика з котячими очима.
Опасиста молодиця ковзнула поглядом із пальця на дитину.
— Це Гітара, мем.
— Га?
— Гітара.
Медсестра глянула на молодицю так, наче почула щось по-турецькому, і стисла губи. Ще раз зиркнула на хлопчика з котячими очима, сплела пальці й дуже повільно проказала:
— Слухай, хлопче. Піди-но за шпиталь. Там є двері. На них написано: ш-в-и-т-к-а д-о-п-о-м-о-г-а. За тими дверима — дядьки. Скажи їм, щоби притьмом прибігли сюди. Та йди ж бо. Мерщій!
Вона розплела пальці. Понукуючи, загрібала долонями морозне повітря. Немовби шльопанців давала.
Чоловік у коричневому підійшов до неї, видихаючи клубочки пари.
— Сюди вже їдуть пожежні автомобілі. Краще б вам повернутися до лікарні. Бо інакше змерзнете на качан.
Медсестра кивнула.
— Мем, не «швитка», а «швидка», — зауважив малюк. На півночі Сполучених Штатів він був новачок. Тільки-тільки почав опановувати науку розмовляти з білими.
Але мем уже пішла собі, потираючи закляклі руки.
— Бабусю, вона сказала «т» замість «д».
— І тикала замість викати. І про «будь ласка» забула.
— Бабусю, а він стрибне?
— Дурноверхі на все здатні.
— Хто він?
— Страховий агент. Без царя в голові.
— А хто ця леді, що співає?
— Ой, дитинко, це — пропаща жінка.
Однак вона всміхалася, поглядаючи на співачку. Хлопчик однаково уважно слухав виступ і дивився на людину, що змахувала крилами на вершку шпиталю.
Натовп трохи захвилювався, бо хтось уже спровадив сюди поліцію. Кожне знало містера Сміта. Двічі на місяць він приходив до їхніх домівок, щоб узяти долар і шістдесят вісім центів, а потім записати в жовтій квитанції дату й величину півмісячного внеску. Найчастіше ж записував тижневий внесок — вісімдесят чотири центи. Люди боргували за півмісяця чи й більше та вічно обіцяли агентові, що колись розрахуються наперед. Отим обіцянкам передували зауваження, що містер Сміт зарано прийшов.