У ці хвилини батьків голос звучав Дояреві зовсім інакше, ніж завжди. Забарвлений південним акцентом, м’якший, повен утіхи. І сам Дояр тепер заговорив м’якше.
— Пілат сказала, що вашого батька застрілили. І що він злетів у повітря на півтора метра.
— Треба було шістнадцяти років, щоб батькове господарство стало прибутковим. Тепер там всюди молочні ферми. Тоді їх не було. Тоді там було... гарно.
— Татку, хто його вбив?
Мейкон задивився на сина.
— Тато не вмів читати, не вмів навіть підписатися. Ставив хрестик. Обдурили його. Тато щось підписав. Досі не знаю, що це був за документ. А потім ті шахраї сказали татові, що відтепер фермою володіють вони. Він був неграмотний. Я пробував навчити татка, але він сказав, що ці значки ніяк не тримаються голови. За своє життя він написав одне-єдине слово — ім’я Пілат. Скопіював із Біблії. Все лихо, що лиш трапилося татові в житті, всі нещастя — тільки через те, що він не вмів читати. Через оту неграмотність йому й ім’я дали не таке, як треба.
— Ім’я? Як це?
— То було, коли рабів випустили на волю. Всі негри повинні були записатися в бюро реєстрації звільнених громадян.
— Ваш батько був рабом?
— Що за дурне питання! Звичайно, був. А хто не мав за плечима рабства у тисяча вісімсот шістдесят дев’ятому? Всі мусили зареєструватися. Звільнені й невільники. Вільні та колишні раби. Тато, не маючи ще й двадцяти літ, пішов записатись, а той урядовець був п’яний. Спитався про місце народження. Тато сказав: Мейкон. Тоді чиновник спитав: хто твій батько? Тато відповів: він помер, he’s DEAD. На питання, кому тато належав, була відповідь: та я вільний. Ото янкі й позаписував ці відповіді, але не туди, куди треба було. Місце народження подав як Таявільні — чортзна, чи взагалі є щось таке на світі. А в графі, де має бути ім’я та прізвище, той йолоп написав: Мейкон Дед. Ну а тато не вмів читати, тому й не знав, ким його охрестив писарчук-п’янюга. Допіру Мама відкрила йому правду. Вони познайомились, їдучи на Північ. Розбалакалися про се й про те, він показав їй свої папери. Мама глянула і прочитала, що там написано.
— Але ж він не мусив триматися того імени! Міг називатися своїм справжнім іменем і прізвищем, хіба ні?!
— Воно подобалося мамі. Любила це ім’я та прізвище. Казала, що це нове, що воно стирає минуле. Стирає до остатку.
— А як він насправді називався?
— Я майже не пам’ятаю мами. Померла, коли мені було лише чотири роки. Світлошкіра, красива. Вона видавалася мені, малому, білою жінкою. Ми з Пілат нічого від неї не взяли. Коли засумніваєшся в тому, що ми з Африки, поглянь на мою сестру. Вона дуже схожа на тата, а на вроду він був наче з тих картинок, де намальовані справдешні африканці. Пенсильванський африканець. І поводився відповідно. Деколи його лице ставало як камінь.
— Я зауважив, що обличчя Пілат теж може закам’яніти.
Відчувши, що батько розмовляє вільно й довірливо, Дояр пройнявся довірою та відчув свободу.
— Мейконе, сину, я не передумав. Не хочу, щоб ти туди ходив. Чуєш?
— Але чому? Ви так і не сказали чому.
— Послухай, що я тобі скажу. Це недобра жінка. Це змія, вона по-зміїному зачаровує. Змія змією.
— Тату, ви говорите про свою рідну сестру. Щоранку ви її носили полями на руках.
— Дуже давно це було. Ти її бачив. То як вона тобі? Порядна? Нормальна?
— Ну, вона...
— Чи не схожа вона на таку, що переріже горло й оком не моргне?
— На таку, тату, не схожа.
— Але вона саме така.
— А що вона злого зробила?
— Йдеться не про те, що зробила, а про те, хто вона.
— То хто вона?
— Змія, я вже тобі сказав. Знаєш баєчку про змію? І про чоловіка, що надибав змієнятко на дорозі? То слухай. Одного разу чоловік побачив змієнятко. Лежало, покалічене й закривавлене, в багнюці. Він пожалів горопашне створіння, підібрав його, поклав у кошик й забрав додому. Годував, доглядав його, аж поки виросло на велику здорову зміюку. Що сам їв, те і їй давав. А одного дня вона кинулася на свого благодійника й укусила його. Встромила своє отруйне жало просто в серце. Лежачи при смерті, чоловік повернувся до змії та запитав: «Нащо ти це зробила? Чи я тебе не доглядав? Чи я тобі не врятував життя?» — «Доглядав. Врятував», — відказала змія. «То чого тоді так робиш? За що мене вбиваєш?» І знаєш, сину, що відповіла змія? А ось що: «Але ж ти знав, що я — змія. Хіба ні?» Отже, Мейконе, наказую тобі не ходити до тієї винярні та триматися якнайдалі від Пілат.