Дояр схилив голову. Батько так нічого й не пояснив.
— Хлопче, маєш краще використовувати свій вільний час. До речі, тобі пора навчатися працювати. У понеділок і почнеш. Після уроків зайдеш до моєї контори. Попрацюєш годинку-другу й наберешся корисної науки. Пілат не навчить тебе чогось придатного на цьому світі. Хіба на тому світі, але на цьому — ніколи. Скажу тобі щось дуже важливе, мусиш це затямити на все життя. Найважливіше — це володіти чимось. І діяти так, щоб те, чим ти володієш, заволодівало ще чимось, і ще, і ще, і ще. Ось так ти володітимеш собою й іншими людьми. У понеділок я почну тебе навчати, як цього досягти.
Розділ III
Відколи Дояр почав працювати в конторі, його життя змінилося на краще. Всупереч батьковим сподіванням стало більше часу на відвідини винярні. Завдяки побігенькам до Мейконових чиншових будинків можна було часто бувати в південному кварталі та знайомитися з тамтешніми людьми, що їх так добре знав Гітара. Дояр був молодий і приязний — на відміну від батька, і квартиранти почувалися при хлопцеві вільно. Жартували з ним, давали попоїсти, довіряли йому. Він не часто бачився з Гітарою. Тільки в суботу можна було напевно знайти приятеля. Коли Дояр вставав цього дня рано-вранці, він міг застати Гітару, поки той не подався волочитися по вулицях і поки самому не доводилося ходити по комірне. Бувало, що посеред тижня Дояр пропускав уроки, й одного такого дня Гітара привів його до Федерової більярдної на Десятій вулиці, біля самої середини Кривавого берега.
Об одинадцятій ранку Гітара рвучко відчинив двері й гукнув з порога:
— Гей, Федере! Дай нам дві пляшки пива.
Федер, низький кремезний чоловік із рідким кучерявим волоссям, глянув на Гітару, тоді на Дояра й насупився.
— Виведи його звідси.
Гітара завмер. Мовчки стежив за корчмаревим поглядом, що блукав по Дояревому обличчі. Шість чоловіків, що грали в більярд, обернулися на цю мову. Троє з них були військові пілоти. Їхні гарні кашкети й розкішні шкірянки лежали, старанно складені, на стільцях. Коротко стрижені голови. Акуратно підкочені до ліктів рукави, з кишень висовувалися шарфи, зложені в білосніжні прямокутники. На шиях блищали срібні ланцюжки. Натираючи кінці київ крейдою, ці вояки кидали веселі погляди на підлітків.
На Гітариному обличчі виступало замішання.
— Цей хлопець зі мною, — сказав він.
— Я сказав: виведи його звідси.
— Слухай, Федере, це мій друг.
— Це син Мейкона Деда, га?
— Ну то й що?
— То й виведи його звідси.
— Він не винен, що має такого батька.
Гітара говорив уже впевнено й твердо.
— Я теж не винен. Геть звідси!
— Що тобі зробив його батько?
— Поки що нічого. Тому-то й хочу, щоб його синок не сидів тут.
— Він не подібний до свого батька.
— А йому й не треба бути подібним. Вистачить, що це Дедів син.
— Я беру на себе відповідальність...
— Відчепися, Гітаро. Забери його звідси. Йому ще й мріяти рано про спиртне. Хай спершу молоко на губах обсохне.
Пілоти засміялися. Чоловік у сірому солом’яному капелюсі з білою стрічкою втрутився в суперечку:
— Та не виганяй його, Федере.
— Не встромляй носа не в свої справи. Я тут господар.
— А яка шкода від того, що він тут посидить? Це ж дванадцятирічний хлопчина, — усміхнувся чоловік Дояреві. Той прикусив язика, щоб не сказати, що вже тринадцятирічний.
— Яке тобі до цього діло? — спитав Федер. — Не ти живеш у домі його татуся. Не тобі продовжувати термін ліцензії. Не тобі й командувати...
Корчмар говорив з цим чоловіком таким самим їдким тоном, як і з хлопцями. Скориставшись зручною нагодою лишити останнє слово за собою, Гітара махнув рукою, наче рубнув дерево сокирою, й проказав:
— Гаразд, друже! Ходімо! Плювати я хотів на цю смердючу забігайлівку.
Тепер Гітариного голосу — гучного і глибокого — вистачало на двох. Дояр засунув руки в кишені та попрямував за приятелем до дверей. Ще й голову підняв, щоб підкреслити холодну зневагу, що її, як сподівався Дояр, побачили в його очах пілоти.
Ані словом не перекинувшись, вони дійшли Десятою вулицею до кам’яної лавки на узбіччі. Спинилися там і сіли спиною до двох чоловіків у білому. Ті дивилися на хлопців. Один стояв у дверях перукарні, спершись на одвірок. Інший сидів на стільці, притулившись до шиби великого вікна. То були власники перукарні — Томмі Залізниця й Томмі Лічниця. Хлопці мовчали й спостерігали вуличний рух.
— Гей, Гітаро, що сталося?! Академія завалилася? — обізвався зі стільця Томмі Лічниця. Мав каламутні очі, як у старого діда, і міцне, гнучке, молоде тіло. У тоні його голосу, хоч і жартівливому, відчувалася владність.