Дояр мав тоді двадцять два роки. Вже шість літ спав з жінками, довгий час лише з одною. Почавши це робити, він побачив матір в іншому світлі. То була вже не та особа, що набридала йому калошами, застудами, сніданками, обідами та вечерями, що не давала йому вдома забавлятися, бо від тих забав лише бруд, гармидер і безлад. Тепер він побачив у ній тендітну жінку, охочу до дрібної роботи — плекати живі створіннячка, що, гинучи, не завдають болю. Золоті рибки, рододендрони, далії, пеларгонії, тюльпани. А ці створіння таки гинули. Золоті рибки спливали горічерева до поверхні й не сахалися веселковим розсипом, коли вона постукувала нігтем об шибку акваріума. Рододендронові листочки росли й зеленіли, аж поки, набравши темно-смарагдової барви й воскового блиску, ні з того ні з сього тратили охоту до життя, розм’якали, жовтіли та скручувалися. По-своєму вона ревнувала живе до його смерти. І коли помер лікар, в доччиній великій печалі була також дрібка враженого самолюбства. Наче тато вибрав щось цікавіше, ніж життя, когось привабливішого, ніж дочка, й свідомо пішов услід за смертю, коли та поманила його пальцем. Рут шаленіла, коли бачила смерть, була здатна й на героїзм. Тільки в ці миті. Загроза погибелі ставала дороговказом, додавала ясности й відваги. Хай там що виробляв Мейкон, а Рут усе одно в глибині душі знала, що лікар не вмер би, якби сам не захотів цього. Усвідомивши свою поразку, відчувши себе приниженою й погордованою, запрагнувши метатися чоловікові, жінка провадила його сліпими стежками туди, звідки був єдиний вихід — побої. Ліна не знала, чому тато має напади люті. Натомість Корінтіанс здогадалася, звідки вони беруться. Мама навчилася доводити тата до шалу не докучанням, а своєю безпорадністю. Починала з того, що розповідала про якийсь випадок, у якому вона повелася, як добропорядна дурепа. Такі оповідки велися під час обіду, невинні, на перший погляд. Не очікувала, що хтось за столом поспівчуває їй. Усім за столом належало захоплюватися її чесністю та сміятися з її недолугости.
Колись Рут пішла на весілля. Виходила заміж онука старої мадярки — Анни Дворак, колишньої пацієнтки Рутяного батька. Він лікував чимало білошкірих людей — переважно робітників. Були серед них і білі жінки з середньої верстви, які мали лікаря за красеня. Анна Дворак вважала, що цей медик врятував життя її сина, не пославши його до туберкульозного санаторію. Було це 1903 року. Майже всі хворі, що туди потрапили, повмирали. Анна не знала, що чорношкірий лікар не мав права посилати пацієнтів до цього санаторію. Як і до лічниці «Милосердя». Не знала вона й того, що на початку століття методи лікування туберкульозу були просто-таки згубні. Знала лише, що чудо-цілитель прописав дієту, риб’ячий жир двічі на добу та призначив хлопцеві обов’язкові щоденні години відпочинку. Син вижив. Тож цілком природно, що Дворак запросила дочку диво-лікаря на весілля синової наймолодшої доці. Рут прийняла запрошення. Разом з гостями вона підійшла до вівтаря. Стоячи там навколішки й низько похиливши голову, навіть гадки не мала, що священикові залишалося одне з двох: або покласти облатку на її капелюшок, або проминути цю несвідому негритянку. Отець відразу розпізнав, що вона не католичка, бо не підняла голови на відповідні слова й не висунула язика, щоб на нього обережно покласти облатку.
— Corpus Domini Nostri Jesu Christi, — мовив священик і засичав пошепки: — Ц-с-с-с. Підніміть голову!