Глянувши вгору, Рут побачила облатку та прислужника, що тримав невелику срібну тацю.
— Corpus Domini Nostri Jesu Christi custodiat animam tuam...
І вона роззявила рот.
Пізніше, вже на гостині, священик прямо спитав Рут, чи вона католичка.
— Ні, — відповіла жінка, — я методистка.
— Бачу, — сказав він. — Що ж, причастя призначене Для...
Але його перебила старенька Дворак:
— Отче, я б хотіла познайомити вас із одною з моїх найкращих подруг. Це дочка лікаря Фостера. Її батько врятував Рікі життя. Не було б тут сьогодні Рікі, якби не...
Отець Падру всміхнувся й потиснув руку Рут.
— Я радий познайомитися з вами, міс Фостер.
Цей звичайнісінький випадок Рут переповіла з усіма подробицями. Ліна слухала й переживала разом з матір’ю все: і побожне зворушення, і невинну довіру, і збентеження. Корінтіанс слухала, розмірковувала й вичікувала, цікава того, як мама доведе цю історію до миті, коли Мейкон визвіриться на жінку чи вдарить її. Дояр слухав упіввуха.
— «Ви католичка?» — спитав мене священик. Я на мить розгубилася, а тоді відповіла: «Ні. Я методистка». І він сказав мені, що тільки католики можуть причащатися в костелі. А я й не знала про це. Гадала, що там до причастя може піти кожен. До нашої церкви може прийти будь-хто. А священик не встиг мені сказати все, що хотів, бо підійшла Анна й перебила його: «Отче, я б хотіла познайомити вас із одною з моїх найкращих подруг. Це дочка лікаря Фостера». О, він одразу розплився в усмішці. Потиснув мені руку і сказав, що дуже радий мати честь познайомитися зі мною. І все вийшло на добре. Слово чести, я не знала про звичаї католиків. Я пішла туди наївна, як ягнятко.
— То ти не знала, що тільки католики можуть причащатися в костелі? — спитав Мейкон. У тоні його голосу було чути недовіру.
— Не знала, Мейконе. Звідки мені знати?
— Адже знаєш, що вони відкривають свої школи, не посилають дітей до звичайних шкіл. І при тому вважаєш, що на їхні богослужіння може прийти кожен, кому тільки заманеться?
— Причастя є причастя.
— Вічна з тебе дурепа.
— Отець Падру так не вважає.
— Ти виставила себе на посміх.
— Місіс Дворак так не вважає.
— Вона просто хотіла, щоб весілля йшло гладко. Не дала тобі обісрати його.
— Мейконе, прошу тебе не вживати таких слів при дітях.
— Яких ще, до холери мами, дітях?! Тут усі дожили віку, щоб голосувати.
— Це не означає, що можна лаятися.
— Ти осоромилася в костелі, допекла всім на весільній забаві, а тепер розпатякуєш тут, за столом, яка ти була мудра?!
— Мейконе...
— Ще й брешеш, що там до тебе добре поставилися.
— Анна Дворак не була анітрохи...
— Анна Дворак не знає навіть, як тебе звати! Вона назвала тебе дочкою лікаря Фостера! Б’юся об заклад на сто доларів, що вона й досі не знає твого імени! Сама собою ти ніхто. Ти просто доця свого татка!
— Саме так, — проказала Рут тихо, але твердо. — Я доця мого татка.
І всміхнулась.
Мейкон навіть не поклав виделку. Впустив її на стіл, над хлібницею його пальці стулилися в кулак, що вцілив Рут у щелепу.
Дояр не мав ані найменшого наміру так вчинити. Втім, у глибині серця він відчував, що одного дня, коли батько вдарить матір, а син побачить, як вона затуляє вуста долонею й мацає язиком, чи цілі зуби, і, переконавшись, що цілі, силкується непомітно, щоб ніхто не зауважив, поставити на місце місток у роті, — то цього син не витримає. Ще не встиг батько відсмикнути руку, а Дояр схопив його за комір, зірвав зі стільця й ударом кулака звалив на радіатор. Штора ляснула та скрутилася.
— Ще раз її зачепиш, ще один раз — і я тебе вб’ю.
Приголомшений, Мейкон і на слово не спромігся. Протягом довгих років він викликав повагу і страх всюди, де тільки ступив, протягом років був найвищий серед усіх — і повірив у свою недоторканність. А тепер повзав під стіною й дивився на чоловіка — такого самого на зріст... і на сорок літ молодшого.
Так як батька переповнювали суперечливі почуття — приниження, лють і мимовільна гордість за сина, так само й сина розшарпували протиріччя. Було боляче й соромно побачити, як корчиться батько перед сином. Було сумно відкрити, що велична піраміда — це зовсім не п’ятитисячолітнє чудо світу, незбагненно й ненастанно будоване з покоління в покоління руками міцних чоловіків, ладних покласти життя, щоб довершити роботу, — а бутафорія з пап’є-маше, прикраса вітрини, мудровано виготовлена в підсобці Сієрзової крамниці, з гарантійним терміном на вік однієї людини.
І було радісно. Нестримна, буйна радість, як у лошака на скаку, прадавня, як пожадання. За одну мить щось здобуто і щось втрачено. Відкрилися безконечні можливості й величезна відповідальність, але юнак не був готовий користатися першим і прийняти тягар другого.