Того вечора, коли він помер, я був в іншому кінці міста. Лагодив ґанок, що зруйнувався. Це в будинку містера Бредлі, знаєш? Двадцять років хилився цей ґанок — аж одного дня розколовся до самого фундаменту й завалився. Я взяв з собою на підмогу кількох чоловіків і подався туди — направляти, щоб люди не скакали з метрової висоти надвір і не дерлися вгору, щоб добратися назад. І там хтось підійшов до мене навшпиньки й шепоче: «Лікар помер». А Рут, кажуть мені, біля нього, на другому поверсі. Я уявив собі, яка вона згорьована, й одразу пішов додому, щоб якось її втішити. Не мав часу змінити робочий одяг, то зійшов нагору в тому, в чому працював коло ґанку. Рут сиділа біля ліжка з мерцем. Як тільки мене побачила, зірвалася зі стільця та як вересне: «І ти посмів сюди прийти в такому вигляді!!! Помийся! Помийся, перш ніж зайти сюди!» Трохи мене діткнуло таке привітання, але я нічого не сказав. Покійника треба шанувати. Я вийшов і помився. Прийняв ванну, вдягнув чисту сорочку й пішов нагору...
Мейкон знову перервав оповідь і торкнувся губи. Неначе біль, що з’явився в його очах, походив звідти.
— У ліжку... — сказав він і замовк. Надовго. Дояр уже гадав, що не розповідатиме далі. — У постелі. Там я її застав, коли відчинив двері. Лежала, притулившись до нього. Гола-голісінька. Виціловувала його. Мерця — білого, роздутого, з кістлявими руками. І ссала пальці на тих руках.
Хочу, щоб ти знав, які муки я пережив після цього. Чого тільки не передумав... Чи Ліна і Корінтіанс від мене... Але дійшов думки, що таки від мене, бо ж отой розсучий син нічого не міг як мужчина. Ще задовго перед тим, як я там оселився, ефір відібрав у нього всю чоловічу силу. Та й тесть не переймався б аж так дуже кольором шкіри дітей, якби вони були не мої. Я згадав, як він помагав Рут родити... Не кажу, що між ними дійшло до того найбільшого. Однак жінку можна потішити розмаїтими штучками, навіть якщо тобі не стоїть. Так чи сяк, а правда одна: Рут лежала з покійником і ссала його пальці. Якщо жінка дозволяє собі таке з мерцем, то що вона виробляла з ним, коли був живий? Таку жінку хіба що вбити на місці. Клянуся тобі, дуже довго я шкодував, що зглянувся, коли Рут просилася не вбивати її. Помилував її не тому, що боявся втратити маєток... Знаєш, сину, іноді я не можу стриматися. Несе мене гнів. Ось і сьогодні, коли вона сказала: «Я доця мого татка» — і підсміхнулась...
Мейкон глянув на Дояра. Із синового обличчя зник вираз замкнутости, шкіра переливалася різними відтінками.
— Я не злий, — сказав, трохи затнувшись, батько. — Хочу, щоб ти це знав. Або ж вірив у це. Мало хто ставиться так серйозно до своїх обов’язків, як я. Не роблю з себе святого, просто ти мусиш знати все. Я на сорок років старший від тебе, а за сорок років мене вже не буде. Якщо коли-небудь тобі знову спаде на думку кинутися на мене, то подумай, на кого кидаєшся. І затям собі, що наступного разу я не дамся. Хоч і старий, та не дамся.
Мейкон звівся й засунув хусточку в кишеню.
— Нічого тепер не говори. Добре подумай про все, що я тобі сказав.
Мейкон повернув клямку і, не озирнувшись, вийшов із кімнати.
Дояр сидів на краю ліжка. Стояла тиша, лише легко дзвеніло в голові. Дивно, все почуте його не обходило. Неначе якийсь незнайомець присів поруч на лавочку в парку, повернувся до тебе й відкрив душу. Глибоко співчуваєш йому, чудово розумієш мотиви його вчинків, але співчуття стоїть і на тому, що ніщо з розказаного анітрохи не зачіпає тебе й не загрожує тобі. Зовсім інакше було менш як годину тому. Тільки-но звідси вийшов незнайомець, чужинець — той самий чоловік, на якого Дояр так обурився, що вдарив його з усієї сили, яку міг зібрати. І досі тіпалося плече, як і тоді, коли він піддався нестримному пориву розбити батькові обличчя. Йдучи сходами нагору до своєї кімнати, Дояр почувався одиноким. І справедливим. Побачив, що сильний ударив безборонного, й утрутився. А хіба не на цьому світ стоїть? Хіба не так чинять справжні чоловіки? Хіба не захищають слабких перед сильними? Те, що на місці слабкого й сильного — мати й батько, дуже боліло, але не змінювало суті. Ні. Він не вдаватиме, що вчинив це заради любови до матері. Надто вже нематеріальна, невиразна ця жінка, щоб її любити. Але саме через цю нематеріальність потребувала захисту. Вона не була матір’ю-рабинею, затурканою, згорбленою під тягарем домашньої роботи й турботи про домашніх, мордованою звіром у подобі чоловіка. Не була й уїдливою мегерою, що має для захисту лайку, завжди готову злетіти з гострого язика. Рут була бляклою, розпливчастою, доволі непростою жінкою, схильною штучно поводитись і збиватися на манівці. Здавалося, що вона багато знає, але дуже мало розуміє. Такий хід думок був цікавий і новий Дояреві. Досі він ніколи не подумав про матір як про особу, окремішню істоту, що живе своїм життям, осторонь, не зважаючи на сина й не втручаючись у його справи.