— Що, ви вже знову притарабанилися? Та я ж, здається, зовсім недавно вас спровадив.
— І дивитися на вас не можу. Їй-бо, не можу.
— Я так і знав. Тільки-но розживуся на ламану копійчину, а ви вже тут як тут. Знай доїте та й доїте. Цікаво, що думає про вас президент Гувер?
Кпили з нього, ображали його, намовляли дітей брехати йому, що батьки хворі, пішли кудись чи поїхали до Піттсберґа. А ось страхові жовті аркушики люди шанували, дбайливо складали їх у коробки з-під взуття, разом із квитанціями про квартирну плату, свідоцтвами про одруження та нечинними вже фабричними перепустками. Протягом цих візитів містер Сміт безперестанку всміхався й не зводив погляду з ніг своїх клієнтів. На роботу він одягав акуратний костюм. Його домівка нічим не була краща від інших. Ніхто не чув, щоби Сміт мав коли-небудь якусь жінку. У церкві аґент мовчав, хіба що час від часу озивався належним «амінь». Ні з ким він не зачіпався, вечорами ніколи не виходив із дому, тож усі мали його за порядного. Погано лише, що в їхньому сприйнятті Сміт нерозривно був пов’язаний із хворобами та смертю. Інша річ — будинок Північнокаролінської страхової компанії, коричнево намальований на звороті кожної жовтої квитанційки. Не пізнати було на зображенні жодного з цих лих.
Стрибок із даху став найбільшою дивовижею з усього того, що вчинив Сміт. Ніхто й не гадав, що цей чоловік здатен на таке. «Повикаблучується, ото й усе, — бурмотіли одне одному глядачі. — Але хто б міг подумати!»
Співачка стихла. Мугикаючи під ніс, вона пробралася крізь юрбу до жінки з оксамитовими пелюстками, яка й досі трималася за живіт.
— Тобі, голубонько, треба сидіти в теплі, — шепнула вона вагітній, злегка торкнувшись її ліктя. — Наступного ранку прилетить лелека.
— Та невже! — обізвалася жінка з пелюстками. — Завтра вранці?
— Наступний ранок завжди завтрашній.
— Не може бути, — заперечила вагітна. — Заскоро.
— Не заскоро. Саме впору.
Жінки задивилися одна одній у вічі. Зненацька натовпом прокотився гучний зойк — тремтливе «у-у-у». На якусь мить страховий аґент згубив рівновагу й відчайдушно силкувався втриматися на дерев’яному трикутнику, що височів над куполом. Жінка в моряцькій шапочці знову завела:
Тим часом у середмісті пожежники одягалися в однострої. Заки доїхали до «Милосердя», містер Сміт побачив трояндові пелюстки, почув спів і стрибнув із купола.
Наступного дня в «Милосерді» вперше за всю його історію народилося негренятко. Мабуть, новонародженому таки далися взнаки ті блакитні шовкові крила. Ще у свої чотири роки дійшовши того самого висновку, що й колись містер Сміт: ширяти в небі можуть лише птахи й літаки, — хлоп’я зневірилось у самому собі. Жити й не могти літати — усвідомлення цього засмучувало й опустошувало малюка до такої міри, що його вважали тупаком навіть жінки, які не відчували ненависти до малюкової мами. Ну а ті, що відчували, що приймали її запрошення на чай, що заздрили її батьківському дванадцятикімнатному великому похмурому дому та зеленій автомашині-седану, називали хлопчика своєрідним. А ті, які знали, що дім радше тюрма, ніж палац, що седан «Додж» тільки про недільні виїзди, співчували Рут Фостер та її пісним-прісним дочкам і казали, що хлопчик потайний. Ба навіть якийсь загадковий.
— А чи не в сорочці він народився?
— Треба було висушити її, відварити й дати малому напитися. Якщо ви цього не зробили, до нього приходитимуть привиди.
— Ви вірите в це?
— Та ні, але старі люди так кажуть.
— Так чи сяк, а він все одно потайний. Гляньте-но на його очі.
Вони перемелювали на язиках скорі на випічку тістечка й раз у раз заглядали хлопчикові в очі. З усіх сил він намагався витримати це випробування. Допіру, благально зиркнувши на матір, діставав дозволу покинути кімнату.
Це було неабищо — вийти з вітальні, коли у плечі б’є гомін кумасиних голосів, відчинити важкі подвійні двері до їдальні, прослизнути сходами вгору, повз усі спальні, й не привернути уваги Ліни й Корінтіанс, що сидять, наче боввани, за столом, заваленим клаптями червоного оксамиту. Пополудні його сестри робили штучні троянди. Яскраві, мертві квіти лежали в кошиках довгі місяці, аж доки ґергардтів торговець посилав двірника Фредді сказати дівчатам, що ті можуть передати наступну партію товару. Коли хлопчикові вдавалося прокрастися повз сестер й уникнути їхніх злобних зачіпок, він уклякав у своїй кімнаті біля підвіконня й вкотре задумувався, чому йому судилося лишатися на землі. Тишу, що тоді заливала лікарів дім, порушував лише гомін кумась за тістечками. Неспокійну тишу, бо невдовзі її мав обірвати Мейкон Дед.