Дояр рушив з місця. Не помічав людей, що проштовхувалися повз нього, не бачив їхніх роздратованих чи замкнутих облич. Спробував роздивитися цю картину, але не вдалося. І почув щось пов’язане з нею. Сміх. Когось невидимого. Сміх у кімнаті... з нього і з матері... Мати засоромлена. Потуплюється й не дивиться на сина. «Гляньте на мене, мамо. Гляньте на мене». Та вона не підіймає очей, а сміх гучнішає. Сміються всі. Він намочив штанята? Невже мама соромиться через те, що він, поки ссав, намочив штанці? Які ще штанці? Тоді він не носив їх. Замість них були пелюшки. Немовлята завжди мочать пелюшки. Звідки згадка, що син мав на собі штанці? Сині штанці з гумкою навколо щиколоток. Сині вельветові штанята-ґольф. Чому його так одягнули? З чого сміється цей дядько? З того, що на немовля нап’ялили сині штанці? Ось він, син, стоїть там. «Гляньте на мене, мамо, — тільки й може мовити. — Гляньте, прошу вас». Стоїть? Син? Та він же грудна дитина. Ссе грудь у маминих обіймах. Не може стояти.
— Я не міг стояти, — сказав уголос Дояр і повернувся до вітрини. Там було його лице понад зведеним коміром піджака. І тут його осінило.
— Мама давала мені цицьки, коли я вже був досить великий, щоб говорити, стояти й носити штанята-ґольф. Хтось побачив це й насміявся... і тому мене прозивають Доярем. Ані батько, ані мати не вживають цього прізвиська. А інші люди — вживають. І як я міг це забути? І чому забув? Якщо вона робила таке зі мною, коли не було ніякої потреби, коли я і молоко, і все інше пив зі склянки, то, мабуть, могла робити багато чого іншого зі своїм батьком...
Дояр заплющив очі й за мить розплющив. На вулиці стало ще більше людей, всі йшли йому назустріч. Усі поспішали й налітали на нього. Невдовзі Дояр зауважив, що на тому боці вулиці ніхто не йде. Тепер, коли смерклося й заясніли вуличні світильники, не їздили автомашини. Хідник по той бік дороги був зовсім порожній. Юнак обернувся й подивився, куди вони йдуть, але не було на що дивитися, крім як на спини й капелюхи, що поринали в ніч. Ще раз глянув на другий бік Нелікарської вулиці. Ані душі.
Дояр торкнув руку якогось чоловіка в шапці, що минав його, й спитав:
— Чому всі на цьому боці?
— Обережно, приятелю, — буркнув перехожий і пішов разом з натовпом.
Дояр далі простував до південного кварталу. Ані разу не спало йому на гадку, чому б самому не перейти на той бік вулиці, де ніхто не ходить.
Він був певен, що мислить холодно й ясно. Ніколи не любив своєї матері й завжди знав, що вона його любить. Син мав це за належне, вважав, що так і повинно бути. Материнська незрадлива вічна любов, якої не треба було домагатися й на яку не треба було заслуговувати, була чимсь природним. А тепер на ній знак гниття. Дояр розмірковував, чи знайдеться хоч одна жива душа, що любить його просто так, за те, що він є. Раніше йому здавалося, що на відвідинах винярні панує любов, якої син сподівався від матері. Пілат і Реба не мали власницького почуття, вони сприймали юнака ні в чому не сумніваючись, легко, просто й невимушено. І шанували його. Ставили розмаїті питання та вважали його відповіді вартими того, щоб посміятися чи посперечатися. Все, що Дояр робив удома, відгукувалося в матері й сестрах тихою згодою й розумінням. У батькові — байдужістю чи осудом. А жінки у винярні до всього були небайдужі й нічого не розуміли. Кожне речення, кожне слово було їм новиною. Схожі на круків із блискучими очима, прислуховувалися до всього, що сказав Дояр, спраглі вловити й витлумачити кожний звук у всесвіті. А тепер він засумнівавсь у цих жінках. Засумнівався в усіх людях. Мейкон повзав під стіною, а згодом прийшов нагору зі страшною новиною. Рут зображено не як матір, що просто боготворила свого єдиного сина, а як безсоромну дитину, що пускається на брудні забави з першим-ліпшим мужчиною — хоч зі своїм батьком, а хоч зі своїм сином. Навіть Ліна і Корінтіанс — найтерплячіші й найпоступливіші з усіх жінок, яких знав Дояр, змінилися на лиці й підвели очі чорнющим вугільним пилом.
І де ж цей Гітара? Конче треба було знайти цю єдину людину, що її ясність і чистота завжди справджувалися. І Дояр твердо постановив розшукати приятеля.
Найперше Дояр зайшов до перукарні двох Томмі. І недаремно. Гітара був тут з кількома чоловіками. Спершись хто як до стіни, вони щось слухали.