— Кажуть, той Тілл мав ножа, — зауважив Фредді.
— Так завжди кажуть. Якби він мав пачку жувальної гумки, то вони б заприсягнися, що то була ручна граната.
— А я таки кажу, що він мав би тримати писок на замку, — уперся Фредді.
— Краще тримай свій на замку, — відрізав Гітара.
— Слухай, ти! — спробував пригрозити Фредді.
— Паскудний той Південь, — сказав Портер. — Паскудний. Нічого не змінилось у цих старих добрих Сполучених Штатах. Б’юсь об заклад, що його татові відстрілили голову десь на Тихому океані.
— Якщо й не відстрілили, то ці розсучі сини виправлять цю помилку. Пам’ятаєш тих солдатів у тисяча дев’ятсот вісімнадцятому?
— Ого-го. Краще не згадуй...
Чоловіки стали розказувати історії про різні звірства. Спершу про те, що чули. Потім про те, що бачили. А відтак про те, чого самі зазнали. Літанія про приниження, наругу й гнів помалу обернулася веселою забавою. Тепер вони реготали з того, як колись прудко втікали, як клеїли дурня, як вигадували всілякі хитрощі, аби тільки ухилитися від усього того, що загрожувало їм — чоловікам і людям. Усі, крім Хмарочоса, що стояв з віником у руці. Звісивши губу, він мав вигляд дуже розумного десятирічного хлопчика.
І крім Гітари. Розвеселився був, та веселощі зникли, залишили по собі тільки сліди в очах.
Дояр дочекався, коли Гітара зверне на нього увагу. Вийшовши з перукарні, друзі мовчки йшли вулицею.
— Що з тобою? — обізвався Гітара. — Коли ти ввійшов, виглядав як мокра курка.
— Та нічого, — відповів Дояр. — Де тут ми могли б випити?
— Хіба що піти до Мері.
— Ні. Там забагато люду. Не дадуть чистої години.
— Щойно пів до дев’ятої. «Кедр» відчиняється допіру о дев’ятій.
— Отакої! Думай сам. Я не можу. Замучився думати.
— Ходімо до мого кубла, — запропонував Гітара.
— То й ходімо. Твоя скриня грає?
— Радіо? Досі поламане.
— А я потребую музики. І випивки.
— Ну, тоді тільки до Мері. Я тих дівок відфутболю.
— Та невже? Хотів би я побачити, як тобі це вдаватиметься.
— Ходімо, Дояре. Тут тобі не Нью-Йорк. Вибір обмежений.
— Згода. Мері то й Мері.
Друзі проминули кілька будинків і дійшли до перехрестя Житньої й Десятої вулиць. Коли проходили повз невелику цукерню, Гітара судомно ковтнув слину й прискорив ходу. Бар-кав’ярня «У Мері» давав найбільші на весь Кривавий берег прибутки. На трьох дальших перехрестях були майже такі самі заклади, але тут воліли ходити до Мері — барменки й частково власниці, миловидної, дуже наквацьованої, язикатої, потішної й доброї до відвідувачів. В її барі безбоязно промишляли повії; самотні пияки могли в тиші та в мирі хоч і заливатися; шукачі насолоди знаходили собі шмаркачок або зрілих левиць — що кому до вподоби; невдовольнені й невтомні домогосподарки дозволяли залицятися до себе й витанцьовували до упаду; підлітки опановували «школу життя». Кожне тут знаходило собі добру розвагу. Бо тут у світлі ламп усе видавалося прекрасним, а якщо й не прекрасним, то принаймні чарівливим. Музика давала тон і тло розмовам, а деінде вона хіба присипляла б. Страви та напої діяли на людей так, що ті поводилися як актори у вишуканій драмі.
Але таке починалося близько одинадцятої вечора. О пів на дев’яту, коли прийшли Гітара й Дояр, тут майже нікого не було. Вони сіли в окремому кабінетику й замовили віскі з содовою водою. Дояр вихилив свою чарку й, поки ще не принесли наступної, спитав Гітару:
— Знаєш, чому мене прозвали Доярем?
— Бляха-муха, а я звідки знаю? Так звешся, га?
— Я звуся Мейкон Дед.
— То ти мене сюди приволік, щоб сказати, як звешся?
— Я мушу знати чому.
— Гей, чоловіче, ти б краще чарку випив.
— Ти ж бо знаєш своє ім’я, правда?
— Не мели дурниць. Про що тобі йдеться?
— Мій старий дістав від мене.
— Як це дістав?
— По пиці. Кулаком. Я звалив його на радіатор.
— Що він тобі зробив?
— Нічого.
— Нічого? Ось так узяв і пальнув його?
— Угу.
— То за що ти батька? Просто так?
— Він ударив маму.
— Ого.
— Ударив її. А я його.
— Тяжка справа.
— Так.
— Справді тяжка.
— Знаю, — глибоко зітхнув Дояр. — Знаю.
— Слухай. Я знаю, як ти почуваєшся.
— Те-те-те. Ти не можеш цього знати. Поки з тобою не станеться такого, ти не знатимеш.
— Можу. Ти вже чув від мене, що я багато полював. Коли я був ще малий, там, удома...
— Ти що, знову про Алабаму торочитимеш?
— Не про Алабаму. Про Флориду.
— Це один дідько.