— Та ти послухай, Дояре. Послухай мене. Я часто ходив на полювання, відколи на ноги зіп’явся. Завжди був добрий у цьому ділі. Всі казали, що я природжений мисливець. Міг усе зачути, занюхати й запримітити. Маю гострий, як у сокола, зір. Природжений мисливець. Я ніколи нічого не боявся — ні темноти, ні тіней, ані дивних звуків. Не боявся й убивати. Будь-що: кроликів, птахів, змій, білок, оленів. Я був малий. Мені було байдуже. Міг застрілити що хоч. Дорослі жартували зі мною, називали великим ловцем. Коли ми з бабусею переселилися сюди, то після Півдня мені бракувало одного-єдиного — полювання. Отож коли бабуся влітку посилала нас, дітей, до рідної домівки, я тоді думав тільки про лови. Нас садовили на автобус, і ми проводили літо з бабусиною сестрою Флоренс. Як тільки я туди приїжджав, одразу ж біг до моїх дядьків, щоб піти з ними до лісу. Одного літа — було мені, мабуть, років десять чи одинадцять — ми вибралися всі разом, і я відділився від решти. Побачив сліди. Здалося мені, що оленячі. Пора полювати на оленів ще не настала, та я не зважав. Що бачив, те й убивав. Я не помилився, сліди були таки оленя, але якісь дивні. Не так широко розставлені, як, по-моєму, мали б бути. Знаєш, олень ступає у свої сліди. Якщо ти їх ніколи раніше не бачив, то подумаєш, що це стрибала якась двонога істота. Отже, я пішов слідами й побачив кущі. Було сонячно. Раптом я помітив, що між гіллям майнув огузок. Я поклав звірину з першого пострілу. З другого — прикінчив. Хочу тобі сказати, що я був на сьомому небі. Уявляв себе, як показуватиму дядькам, що я вполював. Та коли я підійшов до здобичі, — а йшов дуже помалу, бо гадав, що, може, доведеться ще раз стрілити, — то побачив, що це олениця. Не оленятко — доросла, але таки олениця. Мені стало... недобре. Розумієш, що я тобі хочу сказати? Я вбив оленицю. Самицю, чоловіче.
Дояр дивився на Гітару витріщеними нерухомими очима людини, що хоче виглядати тверезою.
— Отож я знаю, що ти відчув, коли побачив, що батько вдарив матір. Це так само, як із тією оленицею. Чоловік не сміє так робити. Ти не винен за те, що почував.
Дояр кивнув. Гітара знав, що ця оповідь нічого не змінить. Навряд чи Дояр узагалі тямить, що таке олениця. Хай воно буде чим хоч, але тварина твариною, а мама мамою.
— Дояре, а чим вона завинила?
— Нічим. Усміхнулася. Йому не сподобалася ця усмішка.
— Що за нісенітниці! Говори до речі. І не лигай раз по разу. Адже знаєш, що не можеш пити.
— Я? Не можу пити?!
— Вибачай. Пий на здоров’я.
— Я хочу з тобою, Гітаро, поговорити всерйоз, а ти байки мені правиш.
— Я тебе слухаю.
— А я говорю.
— Та говориш, але про що! Татко стукнув мамцю, бо всміхнулася до нього. За це ти стукнув його. Ось так ви проводите вдома вечори? Чи ти щось інше хотів розказати?
— Потім він прийшов до мене на розмову.
— Хто?
— Мій старий.
— І що сказав?
— Сказав, що я повинен стати мужчиною і прийняти всю правду.
— Кажи далі.
— Він хотів купити ділянки під залізницю, але мама йому завадила.
— Якщо так, то, мабуть, вона заслужила прочухан.
— Оте все дуже смішне.
— То чого не смієшся?
— Я сміюся. Всередині себе.
— Дояре.
— Га.
— Татусь вдарив мамусю. Так чи ні?
— Так.
— Ти вдарив татуся. Так чи ні?
— Так.
— І ніхто не похвалив тебе за це. Так чи ні?
— Ой, Гітаро. Так і було.
— Ані мати, ані сестри. А батько — тим більше.
— Еге ж. Батько — тим більше.
— А тоді він на тебе накричав і вигнав з дому.
— Так. Тобто ні. Ні. Він...
— Говорив з тобою тихо?
— Так!
— І тлумачив тобі що й до чого.
— Ага.
— І пояснював, чому він її вдарив.
— Умгу.
— І ця колотнеча через те, що сталося дуже давно? Ще коли тебе не було?
— Саме так! Ти дуже мудрий негритосик. Замовлю за тебе слово в Оксфордському університеті.
— І ти волів би, щоб він лишив цю історію собі, бо вона тебе не обходить і ти нічого тут не вдієш.
— Вважай, що ти вже закінчив курс. Гітара Бейнз, доктор філософії.
— Але вона тебе таки гризе, ота історія? Га?
— Дай подумати.
Дояр заплющив очі й спробував підперти щоку рукою, але не вдалося. Хотів напитися до чортиків, якнайскоріш.
— Так, гризе, і то дуже. Принаймні гризла перед тим, як я сюди прийшов. Не знаю, Гітаро.
Дояр посерйознішав. На його лиці застиг вираз, як у дорослої людини, що силкується стримати блювоту... або сльози.
— Забудь це, Дояре. Хай там яке воно — забудь його. Це дурниці. Нехай він тобі що хоч наговорив — забудь.
— Сподіваюся, що зможу забути. Я це зможу.
— Слухай, хлопче, люди виробляють різні чуда-дива. Особливо ми. Карти підтасовано не на нашу користь. А ми саме через те, що прагнемо грати далі, виживати й залишатись у грі, виробляємо чудасії. Нічого не можемо вдіяти з тими чудасіями. Через них ми ранимо одне одного й навіть не знаємо причини. Знаєш що? Не носи тієї історії в собі й ні з ким нею не ділися. Спробуй зрозуміти її, а якщо не зможеш, то просто забудь. Тримайся, чоловіче.