— Не знаю, Гітаро. Ота бридня допікає мені до живих печінок.
— А ти не давайся. Гни свою лінію. Подивися на Тілла. Йому теж допекло до живого. А тепер по ньому зосталося лиш повідомлення у вечірніх радіоновинах.
— То був дурень.
— Не дурень. Шмаркач, але не дурень.
— Кому яке діло, чи грає він білих дівчат, чи не грає? Кожен може грати. Нащо було йому хвалитися? Кому яке діло?
— Отим негідникам.
— Тоді вони ще дурніші за Тілла.
— Звичайно. Зате живі.
— Годі. Хрін з ним, з тим Тіллом. Мова про мою біду.
— Що ти сказав, брате? Біду?
— Гаразд. Я не це хотів сказати. Я...
— Яка ж твоя біда? Тобі не подобається власне ім’я?
— Так. — Дояр закинув голову, аж стукнулась об стінку кабінетика. — Не подобається.
— Дозволь, синку, я тобі щось скажу. Нігери дістають свої імена так, як і всю решту: як можуть. По змозі.
Дояреві очі скаламутніли. Мова теж.
— А чому ми не можемо діставати своє по-людськи?
— По змозі — це і є по-людськи. Ходімо. Відведу тебе додому.
— Ні. Я не можу туди.
— А куди?
— Дозволь мені лишитись у твоєму кублі.
— Ой, Дояре, ти ж знаєш, як я живу. Одному з нас доведеться спати на підлозі. Крім того...
— На підлозі буду спати я.
— Крім того, я, мабуть, матиму гостей.
— А ти не бре’?
— Не бре’, не бре’. Ходімо.
— Гітаро, я не піду додому. Чуєш?
— Хочеш, щоб я тебе відвів до Агар?
Гітара кивнув офіціантці, щоб дала рахунок.
— До Агар? Так. Мила Агар. Цікаво, як її звати?
— Їй тільки-но назвав її ім’я.
— Маю на увазі прізвище. Прізвище її татуся.
— Поспитай Реби.
Гітара розрахувався й допоміг Дояреві добратися до дверей. Надворі знявся холодний вітер. Гітара вимахував руками, щоб зігрітися.
— Спитай кого хоч, тільки не Ребу, — сказав Дояр. — Вона й свого прізвища не знає.
— То звернися до Пілат.
— Угу. Спитаю її. Пілат знає. Тримає все в тій баламкалці, що на вусі. І своє ім’я, й інших. Закладуся, що й моє там. Спитаю її, як мене звати. Слухай, ти знаєш, як мій дід дістав своє ім’я?
— І як же?
— Один телепень дав йому це ім’я.
— Ото й усе?
— Так. І дід прийняв ім’я. Покірно, як овечка. За таке заслуговував, щоб його розстріляли.
— А навіщо? Він і без того був мертвяк — Дед.
Розділ IV
Уже вкотре Дояр купував різдвяні подарунки в Рексалловій крамниці. Запізно, напередодні Святвечора, бо не було ані бажання, ані сили, ані завбачливости зробити це заздалегідь і з намислом. Нудьга, що почалася як легке зараження, охопила тепер усе єство. Ні одне діло не було варте, щоб до нього взятися, ні одна розмова не була варта, щоб її провадити. Вдома гарячкові приготування до свята здавалися метушливими й жалюгідними. Рут, як звикла була щороку перед Різдвом, заводила балачку про височезні ціни ялинок і масла. Неначе від того їхня ялинка буде інша, ніж завжди: велетенська темна штука в кутку, обтяжена прикрасами, що їх Рут мала ще перед заміжжям. Неначе від того її фруктові тістечка стануть їстівні, а індик добре спечеться, аж до кісток. Мейкон роздавав усім домочадцям конверти з грішми. Суми мінялися. Ніколи йому не спадало на гадку, що сім’я буде рада принаймні раз дістати подарунки, які він вибере й купить у крамниці.
З кількома дарунками, які мав купити Дояр, не було мороки. Духи та звичайна пудра — Ліні, пудра-компакт — Корінтіанс, двокілограмова бонбоньєрка — матері. І щось для гоління — батькові. За чверть години Дояр упорався з цим. Єдиний клопіт — подарунок для Агар. Важко було щось вибрати ось так зразу, бо їй подобалося все, але жодна річ ніколи не викликала захвату. Ще більший клопіт: а чи взагалі варто зустрічатися з нею? Дояр рідко ходив з Агар куди інде, ніж у кіно, й ніколи не водив її на вечірки, де молоді люди його кола веселилися, танцювали й плели інтриги. Всі його знайомі знали про Агар і вважали її лише Дояревою тимчасовою коханкою, не вартою стати нареченою. Тільки одна чи дві з усіх жінок, з якими він зустрічався «всерйоз», знімали бучу через неї. Решта ж не сприймала Агар як суперницю.
Тепер, за останніх чотирнадцять років, Дояр втомився від неї. Її дивацтва вже не зваблювали, а дивовижна легкість, з якою він дістався поміж ноги Агар, не була вже великим даром. Дояра дратувало, що коханка не вимагає добиватися цього, запобігати й старатися. За це не треба було навіть платити. Безплатне, щедро вділюване, воно втратило свій чар. При згадці про неї не загорялася пристрасть, не стугоніла кров у серці.