— Не вбиватиму тебе, голубчику, — озвалася Пілат. — Не бійся. Лишень постій спокійно хвилинку. Я добре націлила, серце якраз під ножем, але не стромлятиму глибше. Якщо глибше, то ніж залізе просто в серце. Отож не рухайся. Чуєш? Ані руш, бо рука мені зіслизне куди не треба. Маєш, лебедику, тільки маленьку дірочку, як від голки. Витече з тебе дві чайні ложки крови, не більше. Якщо не ворушитимешся, золотце, то я вийму ножика й не зроблю тобі шкоди. Але спершу побалакаємо трішки.
Чоловік заплющив очі. По його щоках стікав піт. Кілька сусідів, почувши Ребин крик, зібралися тут, на подвір’ї. Одразу розпізнали, що цей чоловік — новоприбулець у місті. Інакше мав би дещо знати про Ребу. Що вона роздає наліво й направо геть усе. Якби в домі знайшлося хоч яких кілька центів, то віддала б їх коханцеві. А найважливіше, що він мав би знати: не можна чіпати нічого, що належить Пілат. Ця жінка ніколи нікого не скривдила, завжди всім допомагала, а проте її боялися. Казали, що вона може скинути з себе шкіру, підпалити поглядом дерево й обернути людину на головку капусти. Вірили в таке, бо Пілат не мала пупа. Сусіди не дуже-то співчували зайді. Повитягали шиї, щоб краще чути, що йому каже Пілат.
— Знаєш, любчику, це моя одна-єдина дитина. Перша моя дитина. Якби ти міг повернути голову й подивитися на моє лице, — а ти не можеш, бо тоді б ніж не туди заїхав, — то ти б побачив, що ця дитина також й остання. Жінки всі дурні, соколику, а матері — найдурніші. Ти ж, мабуть, знаєш, які ті матері. Знаєш чи ні? Адже маєш мамцю, га? Напевно маєш, то й розумієш, про що я тобі кажу. Матерям болить, коли хтось не любить їхніх дітей. Перший раз у житті заболіло мені на душі, коли я побачила, що хтось — а був це малий, малесенький хлопчик — не любить мого дівчатка. Тоді я геть одуріла, не знала, що діяти. Ми робимо, що можемо, та ви, чоловіки, все одно сильніші. Тому нам так сумно, коли дорослий чоловік береться бити одну з нас. Розумієш, що кажу? Дуже мені не хочеться витягати цього ножика, бо ти знову скривдиш мою дівчинку. Одне знаю твердо: хоч що вчинила моя дитина, та вона була добра до тебе. Також не хочеться мені заганяти той ніж глибше, бо тоді твоя мама почуватиметься так само, як я тепер. Признаюся тобі, не знаю, що робити. То, може, допоможеш мені? Скажи, що мені робити!
Чоловік хапав ротом повітря. Пілат трохи попустила йому горло, але ножа не забрала.
— Відпусти мене, — шепнув він.
— Що-о-о-о-о?
— Відпусти мене. Я... ніколи... пальцем її не торкну. Обіцяю.
— Твердо обіцяєш, котику?
— Так. Обіцяю. Більше мене не побачиш.
Реба сиділа на землі, обнявши коліна, й видивлялася непідбитим оком на цю сцену, неначе на кіноекран. Розбита губа, розпухла й посиніла щока. Даремно Реба забабрала руки й спідницю, коли спиняла кров, усе одно з носа сочилася тоненька цівочка.
Пілат забрала ножа з грудей і звільнила шию. Чолов’яга схилився, глянув на закривавлені груди й живіт, тоді на Пілат і під її пильним поглядом позадкував, облизуючись, попри будинок. Поки не зник з очей і не дременув вулицею, її вуста ані не ворухнулись.
Тепер у центрі уваги була Реба. Не могла звестися. Нарікала, що в місці, де дістала копняка, щось зламалося. Пілат обмацала їй ребра й сказала, що всі цілі. Але Реба відповіла, що хоче до шпиталю.
Бути пацієнткою в лікарні — то була Ребина мрія. Жінка завжди прагнула, щоб її там прийняли. Надивившись кінофільмів, уявляла палати номерами розкішних готелів. Ходила здавати кров так часто, як їй дозволяли, й облишила це, коли станція переливання крови перебралася до якоїсь клініки, схожої на контору й далекої від «Милосердя».
А тепер Реба вперлася на своєму, й Пілат піддалася. Сусід напросився підвезти їх. Поїхали. Залишили Дояра купувати вино в Агар.
Утішений видовищем, він попрямував за нею до дверей. Хотів усмак насміятися, наговоритися про цю пригоду. На противагу збудженому Дояреві Агар була спокійна. Відповідала упівслова на його балаканину.
— Дивина, нівроку! Пілат вища за того лобуряку на яких п’ять сантиметрів — і каже, що жінки слабші.
— Так, ми слабші.
— Від кого? Від ваговоза?
— Не всі жінки такі дужі, як Пілат.
— Ще б пак! Половина її сили — і то було б забагато.
— Маю на увазі не силу м’язів. Жінки слабкі в іншому.
— В чому саме? Скажи мені. В чому ти слабка?
— Я не про себе, а про жінок взагалі.
— Ти що — не маєш слабкого місця?
— Досі не знайшла його.
— І ти, мабуть, гадаєш, що подужаєш мене.
Ось цим вічно переймаються сімнадцятирічні хлопчиська: хто їх подужає?
— Мабуть, — сказала Агар.
— Ха! Не стану доводити, що ти помиляєшся. А то ще Пілат з ножем надійде.