— Боїшся її?
— Атож. А ти ні?
— Я нікого не боюся.
— Твердий з тебе горішок.
— Ет, що там твердого. Просто я даю людям командувати мною. А сама роблю що заманеться.
— Пілат насправжки командує тобою.
— Але я можу й не послухатися її, коли захочу.
— Ех, якби я міг таке саме сказати моїй мамі.
— Вона верховодить тобою?
— Ну... не те що верховодить...
Дояр силкувався знайти слово, щоб описати материні прискіпування. Вважав себе їх жертвою.
— Скільки тобі рочків? — лагідно, звівши брови, спитала Агар. Наче до малої дитини звернулася.
— Сімнадцять.
— Ти б уже й оженитися міг.
Агар сказала це з притиском. Хотіла дати Дояреві зрозуміти, що годі матері ним розпоряджатися.
— На тебе чекаю, — відповів він. Спробував потрапити в тон чоловічої легковажної зухвалости.
— Довгенько доведеться чекати.
— Чому?
Дівчина зітхнула так, ніби їй терпець випробовували.
— Бо я вийду заміж тільки за того, кого покохаю.
— То покохай мене. Тобі це вдасться, аби лиш хотіла.
— Ти замолодий для мене.
— Це справа смаку.
— Еге ж. Мого смаку.
— Ти така сама, як і всі жінки. Ждеш, що прискаче на білому коні принц і спиниться біля твого порога. Ти збіжиш сходами, ваші погляди стрінуться, він підхопить тебе на коня, і ви помчите з вітерцем у далечінь. Виграватимуть скрипки, а на конячому задку буде напис: «Звільнено від митного огляду багажу». Правильно кажу?
— Правильно.
— А що робитимеш, поки дожидатимешся?
— Дивитимусь, як одному хлопчикові живчик у штанцях росте.
Дояр силувано всміхнувся. Агар зареготала. Кинувся був схопити її, але югнула до спальні й зачинилася. Дояр потер долонею підборіддя та глянув на двері. Знизав плечима й узяв дві пляшки вина.
— Дояре! — Агар висунула голову з-поза дверей. — Ходи сюди.
Він обернувся й поставив пляшки на стіл. Двері стояли відчинені, та її не було видно. Було чутно її сміх, тихий, потайний смішок. Наче тішилася, що виграла парі. Дояр рушив, та так прудко, що не встиг ухилитися від зеленого мішка, підвішеного до стелі. Поки дійшов до Агар, мав на лобі добрячу ґулю.
— Що ви в тому мішку тримаєте? — спитав Дояр.
— Манатки Пілат. Каже, що це її спадок.
Агар розстібала блузку.
— Що за спадок? Цеглини?
І тут він побачив її груди.
— Ось що я роблю, поки дожидаюся, — сказала вона.
Відтоді вони залюбки забавлялись одне з одним. Проводили чи не більше часу в Гітариній кімнаті, ніж сам господар. Агар стала напівсекретною, невіддільною частиною Дояревого життя. Часто дражнила його, деколи вдовольняла забаганки, деколи ні. Юнак ніколи не знав, коли й чому вона вчинить так чи інакше. Здогадувався, що Реба й Пілат знають усе, хоч вони ані словом не обмовилися про зміну його стосунків з Агар. Навіть коли минулася давня закоханість дванадцятирічного, Дояр все одно був радий спати з нею. Потішна дивачка, химерна подружка, зіпсована, зате простодушна, а тому набагато привабливіша, ніж решта дівчат його віку. Траплялося, місяцями не хотіла зустрічатись, а коли він нарешті з’являвся, Агар була така, що хоч до рани прикладай.
Збігло майже три роки таких злетів і спадів у почуттях, і Агар стала менше комизитись, а на час, коли Дояр ударив свого батька, й зовсім перестала. Тепер уже чекала на коханця, тим відданіша, чим дужче його поглинали інші справи. Сердилася, дусалася й дорікала йому, що не кохає її, не хоче зустрічатися. Дояр рідко думав про свій вік, Агар же гостро відчувала свої літа. Він безтурботно парубкував собі до тридцяти одного року, вона, тридцятишестилітня, тривожилася й нервувалася. У їхньому зв’язку поставила над усе обов’язок, тож коханець подумував, як би то відкараскатися від неї.
Дояр заплатив касирові за подарунки й вийшов з крамниці, постановивши, що покине Агар.
«Нагадаю їй, що ми близька рідня, — подумав він. — Не куплю їй ніякого подарунка, замість того дам гроші, кругленьку суму. Поясню, що хотів був купити якусь гарну річ, але таке обдаровування недоречне. Скажу, що я не той, кого вона потребує. Тут потрібен певний, надійний чоловік, щоб вийти за нього заміж, а я тільки світ заступаю. Ми з нею родичі, тож хай Агар розглянеться за кимсь іншим. Признаюся, що по стількох роках це мені болить, дуже болить; однак коли когось любиш, як-от я тебе, то мусиш насамперед подбати про кохану людину. Не смієш до неї ставитися по-собківському».
Докладно обдумавши, що їй сказати, Дояр почувався так, неначе вже відбув цю розмову й усе владнав. Він повернувся до батькової контори, взяв із сейфа трохи грошей і написав гарного листа, який закінчувався так: