— Тяжкі часи, хлопче, — сьорбнувши, задумливо проказав Фредці. — Тяжкі часи. — І спитав таким тоном, ніби помітив, що тут чогось бракує: — А де твій приятель?
— Ти про Гітару?
— Ага. Де він?
— Я не бачив його вже кілька днів. Ти ж знаєш Гітару. Мить — і щезне тобі з очей.
Дояреві впало в око, що волосся Фредці дуже сиве.
— Фредці, скільки тобі років?
— А хто його зна! Зрана глину замісили, а в обід мене зліпили, — гигикнув двірник. — Та вже чимало літ товчуся на цім світі.
— Ти тут народився?
— Ні. Там, на півдні. У Джексонвіллі, на Флориді. Паскудний край, хлопче. Геть паскудний. Чи ти знаєш, що в Джексонвіллі нема навіть сиротинця для чорних дітей? Доводиться таких сиріт ростити в тюрмі. Кажу бува тим, що заводять мову про няньок: «Я виховувався у в’язниці й не боюся її».
— Я й не знав, що ти сирота.
— Я не був один як палець. Були родичі, але коли померла моя мама, ніхто не схотів мене взяти. А все через те, як саме вона вмирала.
— І як?
— Мама побачила духа.
— Духа?
— Ти що, не віриш у духів?
— Ну... — всміхнувся Дояр, — вірити, мабуть, не вірю.
— А ти повір, хлопче. Вони тут.
— Тут?
Дояр не окинув оком контори, хоч йому й кортіло. Надворі в пітьмі завивав вітер. Схожий на ґнома, двірник виблискував золотими зубами.
— Не конче в цій кімнаті. Хоча вони можуть бути й тут, — Фредді витягнув шию й прислухався. — Я хотів сказати, що вони таки є на цім світі.
— А ти їх бачив?
— Безліч бачив. Безліч. Духи вбили мою матір. Не можу, звичайно, цього пам’ятати, але згодом я не одного бачив.
— Розкажи мені про них.
— О ні. Не скажу ні слова про тих духів, що бачив. Вони не люблять такого.
— То розкажи мені про духа, якого ти не бачив. Того, що вбив твою матір.
— А, хай буде по-твоєму. Гаразд. Мама йшла подвір’ям зі своєю подругою-сусідкою. Глянули вони — аж там дорогою йде якась жінка. Спинилися, цікаві знати, що це за одна. Коли ця жінка підійшла до них, сусідка обізвалася до неї: «Добридень». Ще не встигла сказати — а та обернулася білим биком. Просто перед ними. Моя мама впала на місці. Одразу почалися перейми. Коли я народився й мене показали мамі, вона заверещала і зомліла. Ніколи вже не очуняла. Мій тато помер два місяці перед тими пологами. Нікому не вдалося вмовити моїх родичів або ще когось взяти на виховання дитину, що її на світ привів білий бик.
Дояр зареготав. Не хотів уразити почуттів Фредді, однак не міг стриматися. Що дужче силкувався, то гучніше реготав.
Двірник виглядав радше здивованим, ніж ображеним.
— Ти не віриш мені, га?
Дояр не міг відповісти. Заливався реготом.
— Ну то смійся собі, — сказав Фредці, звівши руки. — Смійся здоров. Є розмаїті дивовижі, а ти про них, хлопче, нічого не знаєш. Знатимеш, ой знатимеш. Розмаїті дивовижі. Ось і в цьому місті щось чудне діється.
Тепер Дояр уже міг стримати регіт.
— Що? Що саме діється в цьому місті? Я не бачив тут ніяких білих биків.
— Відкрий очі. Спитай свого друзяку. Він знає.
— Якого друзяку?
— Гітару. Спитай його, що за чудні речі тут діються. Спитай, з якого дива він раптом став водитися з Хмарочосом.
— Хмарочосом?
— Еге ж. Хмарочосом.
— З Хмарочосом ніхто не водиться. Він несповна розуму. Лиш стоїть із мітлою та слину пускає. Навіть говорити не може.
— Так, Хмарочос не говорить. Але це не означає, що він не може говорити. А мовчить лише через те, що колись давно застукав свою жінку в ліжку з коханцем. Відтоді не має що сказати.
— І що ж Гітара робить із Хмарочосом?
— Хороше запитання. Поліція також хотіла б знати відповідь на нього.
— Чого це ти перевів мову з Хмарочоса на поліцію?
— То ти не чув? Кажуть, поліція шукає негра, що вбив цього білого хлопчика на шкільному подвір’ї.
— Знаю. Всі це знають.
— Опис вбивці відповідає вигляду Хмарочоса. І Гітара десь його водить. Мабуть, ховає.
— А що тут дивного? Знаєш, який Гітара. Він сховає кожного, кого переслідує закон. Ненавидить білих людей, особливо копів, і кожен, кого вони ловлять, може покладатися на Гітарину допомогу.
— Ти нічого не розумієш. З поведінки Гітари і Хмарочоса не скажеш, що вони ховають вбивцю. Вони поводяться так, ніби вбивця — Хмарочос.
— Фредді, ти не п’яний?
— Так, випив трохи, але справи це не змінить. Послухай-но. Пригадуєш, коли вбили Еммета Тілла? У п’ятдесят третьому. Так-от, зразу після цього на шкільному подвір’ї вбито білого хлопця. Правда?
— Не знаю. Не пам’ятаю дат злочинів, що їх не я скоїв.