Гітара спорожнив попільницю в пачку.
— Навіщо ти це зробив? Адже добре знаєш, що не маємо сигарет.
— То відірви задок від постелі й піди купи собі.
— Та ну ж бо, Гітаро. Облиш дурниці.
Дояр встав з ліжка й простягнув руку до пачки. Ось-ось і дотягнувся б, але Гітара відступив на крок, смикнув пачку на себе й кинув її через всю кімнату. Сміття розсипалося по підлозі, звідки й прийшло. Граційний і спритний, як кіт, він зігнув руку й з розмаху стукнув кулаком об стіну. Поставив перед приятелем перешкоду. Не дав йому зрушити з місця.
— Слухай, — негучно сказав Гітара. — Уважно слухай, коли я тобі щось кажу.
Вони стояли впритул, голова до голови. Доярева нога зависла в повітрі, Гітара бентежив його палючим поглядом, однак той не відводив очей.
— А якщо не слухатиму? Що тоді? Уб’єш мене? Я Мейкон, не забувай цього. І я вже мертвяк — Дед.
Гітара не всміхнувся на цей заяложений жарт, однак вираз його лиця пом’якшав, вогники в очах пригасли.
— Хтось мав би сказати це твоєму вбивці, — відповів Гітара.
Реготнувши, Дояр рушив до ліжка.
— Занадто переймаєшся, Гітаро.
— Не занадто. Якраз до міри. І зараз хочу знати, чому ти взагалі не переймаєшся. Ти прийшов до мене, знаючи, що сьогодні вже тридцятий день. Знав, що коли хтось захоче тебе знайти, то рано чи пізно припреться сюди. І ще й просиш покинути тебе напризволяще. Ось тепер опиши мені те, що ти робиш.
— Послухай, — сказав Дояр, — в усіх цих випадках я лише двічі мав страх: першого разу і третього. А відтоді опанувався. Так чи ні?
— Так, але цього разу діється якась чудасія.
— Яка там чудасія!
— А таки діється. Ти сам чудо-диво. Чудний якийсь.
— Не чудний я. Просто втомлений. Втомився від отих дурноверхих крутіїв, від отого божевільного міста. Маю по зав’язку тієї безглуздої біганини по вулицях...
— Якщо ти тільки втомився, то можеш відпочити будь-де, хоч би й тут. Невдовзі матимеш спочинок і святий спокій. Шкода, що не можу запропонувати тобі вигідної постелі. Зрештою, в моргу взагалі не дають матраців.
— А може, вона не прийде цього разу.
— За ці шість місяців вона завжди приходила точно. Надієшся, що взяла собі вихідний, га?
— Вже не можу ховатися від отієї сучки. Мушу покласти цьому край. Не хочу щомісяця знову й знову переживати одне й те саме.
— Чому б тобі не попросити її рідню якось вплинути на неї?
— Я сам її рідня.
— Ну й сказонув! Послухай-но мене. Останнього разу ця мавпа мала при собі ножа-білика. Ним шкури луплять. Знаєш, який гострий такий ножака? Розітне тебе, хлопче, як лазер.
— Знаю.
— Де там знаєш! Коли ми з Місяцем схопили її, ти лежав під шинквасом.
— Я знаю, що вона мала при собі.
— Завтра в цій кімнаті не буде Місяця. Ані Гітари, якщо послухаюся тебе. Вона може прийти з пістолетом.
— Який дурень дасть пістолета негритосці?
— Той самий, що дав Портерові рушницю.
— То було дуже давно.
— Але навіть не це мене турбує. Мене турбує твоя поведінка. Ти наче хочеш лиха. Наче смакуєш його наперед.
— Звідки ти це взяв?
— А ти подивися на себе. Бач, як причепурився.
— Я ж мусив працювати в крамниці Сонні. Адже знаєш, що мій старий вимагає, щоб я до роботи вдягався пристойно.
— Ти мав час переодягнутися. Вже за північ.
— Гаразд. Я причепурився. Я смакую лихо наперед. Тільки-но я здобувся на те, щоб сказати тобі: вже не можу ховатися...
— Ти що, таємницю відкриваєш? Маєш якусь таємницю?
— Ми двоє маємо.
— Двоє? Ти і вона?
— Ні. Ти і я. Ти ж недавно ставив такі собі димові завіси, — Дояр глянув на Гітару й усміхнувся. — Тільки не думай, що я цього не помітив.
Гітара відповів такою самою усмішкою. Знаючи, що тут є якийсь секрет, він перейшов на звичний приятельський тон.
— Згода, містере Дед. Хай буде по-твоєму. Чи не був би такий ласкавий попрохати свою гостю, щоб трохи прибрала тут, перш ніж піде геть? Не хочу, повернувшись, шукати твою голову під купою недокурків. Було б добре, якби вона лежала десь на видноті. А якщо тут залишиться голова гості, то про такий випадок у шафі на полиці знайдеться гарний рушник.
— Заспокойся, хлопче. Ніхто не згубить голови.
Друзі засміялися з цієї принагідної гри слів. Сміючись, Гітара вхопив свою коричневу шкіряну куртку й метнувся до дверей.
— Сигарети! — гукнув йому вслід Дояр. — Принеси мені сигарет, поки ти не запропастився кудись.
— Матимеш їх! — відгукнувся той, збігши вже до середини сходів. Його думки були вже не про Дояра. Полетіли вперед, до будинку, де на Гітару чекало шість стариганів.