Цієї ночі він не повернувся додому.
Дояр непорушно лежав, залитий сонячним промінням. В голові була пустка, легені прагли тютюнового диму. Помалу навертався страх і водночас прагнення смерти. Понад усе хотілося забути те, що знав, і не вплутуватися в розказані йому історії. Усе, що він тільки знав про світ, взято з чужих слів. Дояр почувався помийним відром на чужу волю, на чужу ненависть. Зі своєї волі він нічого не робив. Крім одного разу, коли вдарив батька, ніколи не діяв на свій розсуд. Той один-єдиний вчинок приніс небажане знаття і відповідальність за це знаття. Після батькової розповіді про Рут син теж став її зневажати. І водночас почувався обманутим й обтяженим, наче хтось ні за що накинув на його плечі важку ношу. Не будучи ні в чому винним, Дояр не хотів бути причетним до цієї прикрої справи, не хотів навіть думати про неї.
Почуваючи себе справедливим праведником, він вилежувався на Гітариній постелі. У такому самому настрої Дояра десь тиждень тому смикнуло слідкувати, як нишпорка, за своєю матір’ю, коли та вийшла з дому.
Повертаючись додому з вечірки, він припаркував Мейконів «Б’юїк» на край дороги й вимкнув фари. І тут побачив матір. Ішла Нелікарською вулицею. Хоч було вже пів на другу ночі й Рут звела комір плаща, однак зовсім не виглядало на те, що вона кудись потайки подалася. Простувала впевнено, цілеспрямовано й не кваплячись. Рівномірною ходою жінки на дорозі до якоїсь скромної порядної роботи.
Коли вона повернула за ріг, Дояр переждав хвилину й завів мотор. Їдучи помалу, на першій передачі, він теж повернув за ріг. Рут стояла на автобусній зупинці, тож Дояр почекав у тіні, поки прийде автобус і мати сяде в нього.
Звичайно ж, це не любовне побачення. Якби так, то коханець підібрав би її десь поблизу. Ні один чоловік, якщо він хоч трохи любить коханку, не дозволить їй добиратися на зустріч у громадському транспорті серед ночі. Особливо такій старій жінці. Зрештою, який чоловік лакомився б на шістдесятилітку?
Їхати назирці за автобусом — то була суща мука. Часто зупинятися, довго вистоювати. Триматися на підхожій віддалі, ховатися й стежити, чи не вийшла мати. Дояр увімкнув радіо, але музика замість залагоджувати лише розшарпувала нерви. Роздратований, він уже подумував, чи не поїхати додому.
Нарешті автобус доплуганився до приміського залізничного вокзалу. Остання зупинка. Дояр побачив, що Рут і ще кілька пасажирів пішли до головного залу. Мабуть, тут вона й загубиться. Годі буде дізнатися, в який поїзд вона сіла. Дояр знову подумав, чи не вернутися додому. Дуже пізно, дається взнаки втома, та й чи так уже треба знати щось нове про матір? Однак заїхати так далеко й повернутися ні з чим, дати, щоб усе назавжди зависло в повітрі, — це дурість. Дояр поставив машину на паркінґу й помалу пішов до вокзалу. А може, Рут нікуди не їде. Може, хтось зустріне її тут, на станції.
Перш ніж відчинити двері, Дояр повів оком навколо себе. Всередині її не видно. Невеликий простий старий будинок, добре освітлений. У скромному залі чекання висів герб штату Мічиган, намальований яскравими фарбами «Текніколор». Напевно, робота малярського гуртка в середній школі. Два рожеві олені стояли дибки, а поміж них на рівні очей сидів орел. Мав зведені крила, чимсь схожі на людські плечі. Голова повернута вліво, палючий погляд скерований на оленяче око. На довгій стрічці внизу — напис латиною: «Si Quaeris Peninsulam Amoenam Circumspice». Дояр не знав латини й не розумів, чому на гербі штату, в якому водяться росомахи, зображено оленів. А може, це олениці? Пригадалася Гітарина оповідь про вбиту оленицю. «Чоловік не сміє так робити». Дояра кольнуло сумління, але він, не зважаючи на це прикре відчуття, й далі шукав матір. Вийшов надвір. Ані сліду. І тут він помітив, що на вокзалі є ще одна платформа. До неї ведуть сходи, а на стіні — стрілка з написом «Ферфілд і північно-західні передмістя». Може, вона там?
Оглядаючись, Дояр рушив до сходів. Нічну тишу порушив голос із репродуктора. На платформу приїхав поїзд. О другій п’ятнадцять він від’їжджає до Ферфілда. Дояр побіг сходами. Вчасно. Побачив маму. Увійшла у вагон. Син встиг вскочити в сусідній.
Поїзд зупинявся десять разів що десять хвилин. Кожного разу Дояр визирав із вагона й дивився, чи не вийшла часом Рут. Після шостої зупинки він спитав провідника, коли відходить поїзд до міста. О п’ятій сорок п’ять. Дояр глянув на годинник. Уже третя.
За якихось півгодини провідник оголосив кінцеву зупинку: Ферфілдські Пагорби. Рут вийшла на цій станції. Дояр кинувся за трикутний дерев’яний навіс, що захищав подорожніх від вітру. Перегодив там, поки почув тупіт материних Гумових підошов на сходах.