І з цим швартовом годі було щось удіяти, хіба що прийняти його як належне та справджувати на ньому якусь ідею, підтримувати її. А щоб сяк-так перебути день від світанку до присмерку, треба було чогось іншого: втіхи, ласкавого дотику, ніжного пригортання. Тож Рут прокидалася з простодушної нікчемности й вимагала своєї частки втіхи, зваривши вечерю, якраз перед приходом чоловіка з контори. То була одна з її двох потаємних розкошей, і цієї розкоші Рут зазнавала від сина, тим приємнішої, що все діялося в одній і тій самій кімнаті. Тут панував вогкий зелений півсутінок, світло сочилося крізь самшит знадвору при вікні. Саме цю кімнатку лікар називав своїм кабінетом. Крім швейної машинки у кутку біля манекена, було там крісло-гойдалка та ще ослінчик під ноги. Ось тут Рут сиділа, пригорнувши сина до лона, вдивляючись кудись далеко крізь примружені повіки та слухаючи, як він ссе груди. Вдивлялася не так з материнської радости, як з тої причини, щоб не бачити синових ніг. Майже досягали підлоги.
Одного пізнього пополудня, коли чоловік ще не прийшов із контори додому, вона покликала сина. Увійшов у кімнатку, а Рут розстібнула блузку й усміхнулася. Надто малий, щоб торопіти від її грудей, але вже досить великий, щоб спротивити собі нудотний смак материнського молока, хлопець підійшов спроквола, неохоче, приліг мамі на коліна, як мусив робити все своє життя щонайменше раз на день, і взявся ссати ріденьке солодкаве молоко так, щоб не вгризти сосків.
Мати відчувала сина. Його стриманість, слухняність, байдужість — все це допроваджувало її до фантазування. Рут мала виразне відчуття, що синові губи тягнуть з неї промінь світла. Неначе вона була казаном і з цього казана тече струмінець золота. Подібно до казкової мельниківни, що сиділа вночі в повній соломи кімнаті й, схвильована таємною потугою, подарованою їй від єнома Румпель-штільцхена, бачила, як крізь віконницю прядеться золота нитка. Це була друга розкіш, і Рут ні за які скарби не зреклася б її. А коли двірник Фредді, охочий вдавати з себе приятеля сім’ї, хоч був лише слуга на побігеньках ще й на додачу квартирант, якось надвечір приніс комірне до лікаревого дому й заглянув з-за самшиту у вікно, то жах в очах Рут викликало блискавичне усвідомлення: тепер вона втратить половину того, завдяки чому її життя було хоч трохи терпимим. Однак Фредді потрактував цей вираз як звичайнісінький сором і не втримався, щоб не ошкіритися.
— Боже мій! Щоб мені луснути!
Двірник продирався крізь самшит, щоб краще бачити. Не так гілки йому перешкоджали, як те, що реготав до упаду. Рут зірвалась як ошпарена, притьмом затулила груди й впустила сина на підлогу. І тим самим утвердила хлопця в його підозрі, що пополуднями тут коїлися неподобні та стидкі речі.
Не встигли мама й син отямитися, перекинутися словом, ба й перезирнутися, а Фредці вже оббіг навколо дому, вибіг східцями на ґанок і гукав їх, давлячись сміхом:
— Пані Руфі! Панунцю Руфі! Де ви? Куди це ви поділись?!
І відчинив двері до зеленої кімнати. Так, ніби вона відтепер йому належала.
— Щоб я скис, панунцю! Коли ж то я таке бачив? І не пригадаю, коли востаннє таку чудасію споглядав. Скажу вам, це не гріх. Старі люди навіть радять так робити. Просто, знаєте, нечасто таку річ угледиш...
Він не зводив погляду з хлопця. Оцінював його, як співучасника в чомусь, до чого Рут було зась. Фредці міряв очима хлопчика з голови до ніг і помічав його твердий потайний погляд, бачив дивовижний контраст забарвлення шкіри: жовтуватої материної проти чорної синової.
— Пані Руфі, на Півдні молодиці довго годують дітей грудьми. Багато хто. Щоправда, тепер таке рідко побачиш. Знаю одну родину, — там мамця не бозна-якого розуму, — то та мамця давала цицьки синові — я знаю? — десь до тринадцяти літ. Трохи задовго, га?
Базікаючи, двірник безперестанку потирав бороду й зиркав на хлопця. Кінець кінцем змовк і захихикав. Хихотів довго, всмак. Знайшов нарешті слово, якого шукав.
— Дояр. Ось кого ви маєте, панунцю Руфі. Справдешнього сисуна. Подивіться-но, баби! Ото він і є! Дояр!
Фредці розніс цю свіжу плітку не тільки по сусідніх домівках, але й по всьому південному кварталі, де він мешкав і де Мейкон Дед мав чиншові — прибуткові будинки. Тим-то Рут зо два місяці трималася дому й не приймала жодних відвідин. Не хотіла чути, що її дитина дістала прізвисько, якого ніколи вже не позбудеться, і ця прикра назва аж ніяк не поліпшить стосунків матері й сина з Мейконом Дедом.