Інколи вона знічев’я бавилася своїми грудьми, які не знали дитяти. Наставали миті, коли сам собою розвіювався її летаргічний сон, натомість напливав нестримний шал, згущена злоба повені, снігової лавини. Це тільки споглядачам у рятувальному гелікоптері здається, що під ними бездумна природна стихія, а ось жертви, хапаючи останній у житті подих, знають, що вона одушевлена й цілеспрямована. В Агар наростала свідома холодна несамовитість акули. Як кожну відьму, що хоч раз летіла на мітлі крізь ніч на урочисте жертвоприношення немовлят, збуджує чорний вітер у лице й держак поміж ногами; як кожну ситу по зав’язку своїм женихом наречену, що жбурнула в нього вівсянкою, турбує, чи тверда крупа, чи бува не в заслабкому лузі вимочена; як кожну королеву й кожну куртизанку вражає краса смарагдового персня, коли з нього сиплеться отрута в келих старого червоного вина, так й Агар надихали подробиці її чину. Вона вистежувала Дояра. Коли в кулаку, що бивсь у грудях, розпростовувався палець, коли зустріч з коханим, хай яка вона, здавалася кращою, ніж нічого, Агар пускалася за ним. Не можучи здобути його любови, не можучи навіть припустити, що він не думає про неї, вирішила грати на його страху.
У дні, коли на її голові їжилося волосся, як грозова хмара, Агар блукала по південному кварталі й по Нелікарській вулиці доти, доки знаходила його. Деколи доводилося ходити протягом двох-трьох днів, і тоді люди, що побачили її, перешіптувалися: «Агар знову подалася шукати Дояра». Жінки видивлялися на неї з вікон. Чоловіки зиркали на неї з-понад шахівниць, цікаві, чи поталанить їй цього разу. Нікого з них не дивували крайнощі, до яких доводить нещасливе кохання. Ці люди бачили, як жінки задирають спідниці на голови й виють, наче вовчиці, по втрачених коханих. Бачили, як чоловіки тужать по втрачених коханих, сидячи на порозі та тримаючи пенні в устах. «Богу дякувати, — шепотіли ці люди собі під ніс, — Богу дякувати, що я не спізнав такої смертельної любови». Зазнав її Хмарочос. У Франції він одружився з білою дівчиною та привіз молоду дружину додому. Був на сьомому небі. Догоджав жінці як міг. Проживши з нею шість років, якось він застав її вдома в ліжку з коханцем. Чорношкірим, як і він. Упевнившись, що ця білошкіра жінка охоча не тільки до свого чоловіка, не тільки до цього коханця, але й до всіх негрів, Хмарочос сів і зціпив зуби. Відтоді ані словом не озивався. Ніколи. Томмі Залізниця взяв його працювати підмітайлом і в такий спосіб врятував горопаху від виправного дому, богадільні чи божевільні.
Тож Агарині пошуки були видимою часткою великої таємниці її нещасливого кохання. Людей цікавили вияви таємного, а не наслідки виявів. Так йому й треба, нічого було плутатися з близькою родичкою.
На Дояреве щастя, виявилося, що з Агар ніяка вбивця. Навіть страшенно розлючена, вона все одно благоговіла перед своєю жертвою. Тремтіла так, що не могла встромити ножа, вдарити молотком, рубнути киркою. Як тільки замах не вдавався, — чи то ззаду схопили за зап’ясток, чи то спереду обхопили попід пахви, чи то влучно й сильно вдарили в щелепу, — Агар корчилася й ридма ридала. І на місці замаху, й удома — під ременем Пілат. Тоді ставало легше. Пілат била онуку, Реба плакала, Агар припадала до підлоги. До наступного разу. Як ось цього, коли вона крутнула клямку дверей Гітариної парубочої кімнатки.
Замкнені. Агар закинула ногу на поручні сходового майданчика й заходилася коло вікна. Дояр почув звуки, почув, як деренчить вікно, але не рушився, не забрав руки з очей. Лежав нерухомо й тоді, коли почув брязкіт розбитого скла.
Агар взула туфлю й потяглася до віконної ручки. Найбільше часу пішло їй на те, щоб підняти раму. Жінка зависла на перилах, підтримуючи рівновагу ногою. Нарешті рама піддалася й ковзнула вгору.
Дояр не розплющував очей. Крижі заливав піт, стікав з-під пахов. Страху не стало. Спокійний, як ранішнє світло, Дояр лежав і набирався сили духу від усього світу. І бажав їй смерти. Або вона уб’є мене, або сама впаде мертва. Або житиму на цьому світі, як сам захочу, або покину його. Якщо маю жити, то хай згине вона. Або одне, або друге. Або я, або вона. Вибирай.
Умри, Агар. Умри. Умри. Умри.
Та вона не вмирала. Забралася в кімнату й підійшла до невеликого залізного ліжка. В руці тримала м’ясницький ніж. Занесла його високо, понад свою голову й вдарила, цілячись у шию, покриту гладенькою шкірою над коміром сорочки. Вістря влучило в ключицю й ковзнуло до плеча. З ранки заструменіла кров. Дояр сіпнувся, але не рушив рукою, не розплющив очей. Агар знову високо занесла ножа над головою, тепер уже обіруч, але відчула, що не може вдарити ще раз. Хоч як силкувалася, але суглоби знерухоміли. Минуло десять секунд. П’ятнадцять. Паралізована жінка й одубілий чоловік.