Я з усієї сили стримую її, щоб не робила дурниць. Це й моя дитина, ти ж знаєш. Кожного разу, коли Агар робить замах, я б’ю її, періщу. Тільки за спробу замаху, затям собі, бо одне знаю твердо: до вбивства ніколи не дійде. Твій син, перш ніж прийшов на цей світ, не давав себе вбити. Ще плавав у твоїй утробі, а татко вже пробував позбутися його. І ти до цього приклалася. Дитина мусила перебороти касторку, в’язальні спиці, її ошпарювали парою. Бозна-що ви з Мейконом іще виробляли, а вона вижила. Твій син дав собі раду, коли був зовсім безпомічний. Тепер ніщо його не вб’є, хіба його ж таки дурість. Жодна жінка ніколи не зжене твого сина зі світу. Гадаю, що саме жінка врятує йому життя.
— Ніхто не вічний на цьому світі, Пілат.
— Не вічний?
— Звичайно, не вічний.
— Ніхто?
— Ніхто.
— А чому?
— Бо смерть така сама природна, як життя.
— У смерті нема нічого природного. З усього, що тільки є на світі, вона найнеприродніша.
— То ти вважаєш, що люди безсмертні?
— Не всі. Декотрі.
— І хто ж вирішує про те, кому жити вічно, а кому вмирати?
— Самі люди. Хтось хоче жити вічно. Хтось не хоче. Думаю, що самі люди це вирішують. Вони вмирають тоді, коли самі захочуть. Ніхто не помре, якщо сам не захоче цього.
Рут похолола. Вона завжди вважала, що її батько прагнув померти.
— Я б хотіла йняти тобі віру в усьому, що стосується мого сина. Однак я була б дурепою, якби так робила. Ти бачила смерть твого батька, а я — мого. Ти бачила, як його вбили. То ти гадаєш, що він схотів померти?
— Тата застрілили на моїх очах, і він, злетівши угору на півтора метра, звивався на землі. Але я не бачила його смерти. Більше того, я бачила його живим після розстрілу.
— Пілат, ви ж самі його поховали, — сказала Рут, наче до дитини.
— Його поховав Мейкон.
— Суті справи це не змінює.
— Мейкон теж бачив його. Після того як тато злетів у повітря, після того як Мейкон поховав його. Ми обоє його бачили. Я й досі бачу тата. Він допомагає мені, справді допомагає. Говорить мені те, що мушу знати.
— А що саме говорить?
— Все що хоч. Приємно відчувати, що він поблизу. Кажу тобі, на нього я завжди можу покладатися. Скажу тобі ще щось. Тільки на нього можу покладатися. Я рано осамотіла. Ти не знаєш, що воно таке. Після того як тато злетів у повітря, ми з Мейконом кілька днів блукали, а коли посварилися, я пішла своєю дорогою. Вирушила до Віргінії. Там, як я гадала, жили татові родичі. Чи мамині. Здавалося мені, що хтось колись про це сказав. Не пам’ятаю мами, бо вона померла ще перед моїм народженням.
— Перед народженням? Як таке могло бути?
— Мама вмерла, а за хвилину народилася я. Коли я вперше вдихнула повітря, вона вже була мертва. Я ніколи не бачила її лиця. Навіть не знаю, яке ім’я мала мама. Пам’ятаю тільки, що вона походить із Віргінії. Ото я туди й подалася. Шукала когось, хто б мене ненадовго взяв на якусь дрібну роботу. Я б тоді трохи заробила, щоб туди добратися. Ходила сім днів, поки знайшла місце в сім’ї проповідника. Непогано там було, ось тільки вони примушували мене носити туфлі. Зате послали до школи. Однокласної, в кімнаті сиділи всі учні. Я мала дванадцять літ, а що ніколи перед тим не ходила до школи, то мусила навчатися з малечею. Втім, я на це не зважала. Власне, багато чого мені там подобалося. Я любила географію. Вивчаючи її, набрала охоти до читання. Вчительці було приємно, що я дуже люблю географію. Вона дала мені підручник, і я взяла його додому. З часом проповідник почав мене зачіпати, а я була така дурна, що не знала, як його спекатися. Проповідникова жінка застукала його на гарячому. Вимацував мої груди. Вигнала мене. Я взяла з собою підручник географії. Могла б залишитися в тому місті, там було багато негрів, і хтось та й узяв би мене. За тих часів хто був застарий працювати, то доглядав дітей. Дорослі ходили на роботу й залишали малечу в чужих домівках. Але то був проповідник, могли бути прикрощі, тому я й вирішила накивати п’ятами. Не мала при собі ні гроша, бо там мені не платили. Тільки житло та харчі. Отже, я взяла свою книжку, камінець на пам’ять і здиміла.
У неділю я перестріла політників-збирачів. Тепер їх називають сезонними робітниками, а тоді — просто політниками. Прийняли мене до гурту й не кривдили. Я працювала у штаті Нью-Йорк — рвала стручкову квасолю, а потім ми перебралися деінде й там теж збирали врожай. Всюди, де я тільки була, брала собі камінець на згадку. В нашому гурті було чотири чи п’ять сімей. Всі вони так чи інакше доводилися між собою родичами. То були хороші люди, добре до мене ставилися. Я пробула з ними зо три роки, бо вподобала одну жінку-політницю. Вона багато чого мене навчила, завдяки їй мені не так сильно тужилося за родиною — Мейконом і татом. Мені навіть на гадку не спадало покинути цих політників, але таки покинула. Мусила. Настав час, коли вони не схотіли, щоб я жила з ними.