Мейкон Дед ніколи в житті не дізнався, чому до його сина прилипло таке прізвисько, дарма що той ніколи не озивався на нього. А ця справа дуже обходила батька, бо в його роді, як він сам вважав, давали імена геть по-дурному. Ніхто йому не обмовився про випадок, із якого постало синове прозвище, бо з Мейконом було тяжко до мови. Твердий чоловік, із такою холодною поведінкою, що нікому й на думку не спадало невимушено та безпосередньо побалакати з ним. Лише Фредці дозволяв собі бути з ним на короткій нозі — привілей за надані послуги, однак двірник був би останній, хто прохопився б хазяїнові хоч словом про те, як жахнулася Рут, як незграбно схопилася з крісла-гойдалки, як упав син і розтрощив тендітного ослінчика під ноги, як Фредді тішився, смаковито описуючи цю пригоду.
Не знаючи подробиць, він, однак, збагнув проникливим, загостреним ненавистю розумом, що є щось нечисте в тому, як прозивають його сина однокласники, ба навіть — сам Мейкон це підслухав — і лахмітник, коли давав Дедові-молодшому три центи за вузлик старого ганчір’я. Дояр... Певна річ, це слово аж ніяк не позначало порядного наймита-поденника, не наводило на думку холодних лискучих бідонів, що стоять на ґанку та блищать, як ті офіцери на посту. Слово звучало брудно, безсоромно, гаряче. Він твердо знав одне: хай хоч звідки взялося прізвисько, та воно чимсь-таки пов’язане з Рут і має, як і все, що вона викликала в Мейконі, наліт чогось гидкого.
Гидливість і неспокій, які, дивлячись на сина, відчував батько, впливали на все, що він робив у місті. Якби міг відчувати смуток, тільки смуток, було б легше. П’ятнадцять літ жалю, що нема сина, поступилися місцем розчаруванню, що діждатися діждався, але за яких неприємних обставин...
Були часи, коли Мейкон мав буйну шевелюру, Рут носила прегарну мудровану спідню білизну, коли він навмисне помалу роздягав молоду жінку. Коли всі вступні пестощі полягали в розв’язуванні, розстібанні, розпинанні всіх отих стрічечок, ґудзичків, кнопочок і гачечків справді найгарнішої, найделікатнішої, найбілішої й найм’якшої у світі білизни. Він бавився кожним вічком її корсета (а було їх аж сорок — по двадцять з кожного боку), кожною з дюжини стрічечок, що блакитними промінцями йшли сніжно-білим ліфом. Мейкон не тільки розв’язував голубий бант, але й витягав його, розв’язаного, з облямівки, аж Рут потім мусила заволікати англійською шпилькою цю стрічку на місце. Він ляскав еластичними пасками, що кріпили вкладки-пітнички до комбінації, піддрочуючи себе й жінку отим ляскотом та ще дрижанням кінчиків пальців на її плечах. Він і вона ніколи не перемовлялися під час такого роздягання. Хіба що час від часу котре хихикнуло. Як ото діти граються в лікаря, коли роздягання — найкраща частина гри.
Коли Рут уже була оголена й лежала, волога та крихка, наче нерафінований цукор, Мейкон схилявся, щоб розшнурувати їй черевики. То були останні пестощі, бо, як тільки чоловік роззував жінку, і стягав із неї панчохи, то входив у неї й дуже скоро випорскував сім’я. Так їй подобалося. Йому теж. І протягом усіх двадцяти років, за які він ні разу не глянув на жінчині оголені ноги, бракувало йому лише тієї білизни.
Колись Мейкон гадав, що назавжди затямить її губи на пальцях мерця. Помилявся. Мало-помалу в його пам’яті залишалося менше й менше подробиць, аж поки довелося уявляти собі їх, вгадувати, навіть придумувати, як воно достоту було. Цей образ вивітрів із його пам’яті. А відчуття ганьби й гидливости — ні. І цю свою кривду він ятрив споминами про жінчину білизну, про ці круглі невинні вічка корсета — тепер уже назавжди втрачені для нього.
Тож тепер, коли люди обзивали сина Дояром і жінка, чуючи таке, опускала повіки та витирала піт над верхньою губою, коли це означало якусь брудну непристойну співзалежність, тепер Мейконові Деду анітрохи не важило, чи хтось розповість йому подробиці, чи ні.
Ніхто й не розповідав. Не знайшлося небайдужого сміливця, щоб це зробити. Небайдужі Ліна і Корінтіанс — живі докази, що в тих роках тато роздягав маму — не сміли. А єдиному сміливцеві було байдуже — єдиній особі на світі, яку Мейкон ненавидів дужче, ніж свою жінку, дарма що ця особа доводилася йому рідною сестрою. Ні разу не бачився з нею, відколи народився син, а тепер ані на гадці не мав поновлювати родинні зв’язки.
Мейкон Дед намацав у кишені ключі й охопив їх пальцями. Його заспокоювала оця їх рельєфна твердість і надійність. В’язка ключів до всіх дверей у його кам’яницях (з тих кам’яниць лише чотири справдешні, решта — халупи халупами). Час від часу він погладжував, пестив цю в’язку, йдучи Нелікарською вулицею до своєї контори. Вважав, що це контора, навіть вималював слово «КОНТОРА» на дверях. Однак дверне скло протирічило йому. Облущені золоті літери, укладені півколом, гласили, що ця установа — крамниця Сонні. Навряд чи варто було завдавати собі клопоту зішкрябати ім’я попереднього власника, все одно пам’ять про нього нізащо не зішкребеш. Тим-то його контору звали не інакше, як крамниця Сонні, хоч сьогодні вже ніхто не пам’ятав, чим тут Сонні торгував тридцять років тому.