Все почалося 1920 року, коли вбили рядового з Джорджії, а перед тим оскопили його. Ще й осліпили цього ветерана, що повоював у Франції й повернувся з Першої світової. Тоді-то й постало це братство. Я один із братчиків.
Весь час, коли Гітара говорив, Дояр сидів тихо. Тепер його тіпало й морозило.
— Ти... ти вбиватимеш людей?
— Не людей. Білих.
— За що?
— Я вже сказав, за що. Так треба, так має бути. Належить підтримувати рівний рахунок.
— А якщо не робити цього? Якщо лишити все, як є?
— Тоді світ буде зоопарком, а я не зможу в ньому жити.
— Чому ви не переслідуєте тих, що вчинили злочини? Чому вбиваєте невинних людей? Чому не вбивць?
— Нам все одно, хто скоїв злочин. Кожен із них може це зробити. Тож ми вибираємо одного з них. Немає невинних білих, бо кожен із них — якщо й не фактичний вбивця негрів, то потенційний. Гадаєш, їх згіршив Гітлер? Таж вони тільки тому вважають його біснуватим, що їм довелося піти на війну. Гітлер — звичайна, нормальна біла людина. Він убивав євреїв і циган, бо не мав нас. Чи ти бачив, щоб куклукскланівці обурювалися ним? Не бачив і не побачиш.
— Але ж люди, що лінчують і каструють, — це схибленці, Гітаро. Схибленці.
— Щоразу, коли хтось зробить таке одному з нас, кажуть, що це справа рук схибленця або розумово відсталого. Це те саме, що назвати його, скажімо, п’яним чи замороченим наркотиками. Чому ти ніколи не станеш виколювати людям очі й розбивати голови, хай навіть будеш п’янющий як чіп чи по горло напханий наркотиками? Чому ніколи не станеш таким схибленцем? Більше того, чому негри, найсхибленіші, найтупіші в усій Америці люди, не докочуються до такого збоченства? Білі люди — ненормальні. Вся їх раса — ненормальна. Дуже важко взяти гору над ворогом-збоченцем.
— Ну а ці, нормальні? Декотрі білі жертвують собою заради чорних. Справді йдуть на жертви.
— Це означає лише те, що таких нормальних — один-два. І їм не вдасться покласти край вбивствам. Нехай цих добряків і вражає насильство, та нічого вони з ним не вдіють. Ці білі можуть навіть виступати публічно проти, та їм не спинити вбивць. Можуть навіть жертвувати собою, проте чорних все одно вбиватимуть. Отже, й ми вбиватимемо.
— Ось тут помиляєшся. Таких білих не один-два. Їх багато.
— Та невже? Дояре, якби Кеннеді напився до чортиків і нудився, сидячи біля печі десь у Міссісіпі, то неодмінно приєднався б знічев’я до натовпу, що лінчує чорношкірого. При таких обставинах виплила б наверх ота ненормальність. А я одне знаю: хай який буду п’янющий, хай який знудьгований до блювоти, та ніколи не приєднаюся до лінчувальників. Знаю, що й ти не приєднаєшся, ані жодний негр — знайомий мені чи незнайомий. Ніколи. Нізащо на світі не вийду знічев’я з дому, щоб випустити бебехи першому стрічному білому. А білі саме так і чинять. Причому не задля зиску, який вони майже завжди ставлять за мету. Задля забави. Збоченці.
— Ну а... — Дояр спробував пригадати когось із білих, що безперечно допомагав неграм. — А Швайцер? Альберт Швайцер. Він теж пішов би на лінчування?
— І не завагався б. Плювати йому на тих африканців. Йому все одно — люди вони чи щури. Він діяв так, як у лабораторії: випробував себе й довів, що може ставити експерименти не на собаках, а на людях.
— А як тобі Елеонора Рузвельт?
— Про жінок я нічого не знаю. Не знаю, на що вони здатні, зате дуже добре пам’ятаю одну картинку з білими мамунцями. Піднімають понад голови своїх діточок, щоб ті добре бачили, як на дереві горять негри. Гадаю, що й місіс Рузвельт повелася б так само. А про містера Рузвельта — не гадаю, а знаю. Якби його завезти в тому інвалідському візку до якогось запилюженого містечка в Алабамі й дати дрібку тютюну, шахівницю, крапельку віскі й шнурок у руки, то й цей містер лінчував би. Кажу тобі: коли складуться обставини, то всі білі підуть на таке. А ми, при таких самих обставинах, — не підемо. Отже, немає значення, що деякі з них не вбивають. Я слухаю. Читаю. І тепер я певен, що вони вже себе пізнали. Знають, що вони ненормальні. Їхні письменники й митці стверджують це вже віддавна. Кажуть читачам і глядачам, що ті схиблені й розбещені, й називають це трагедією. В кіно це називається пригодою. Саме цю розбещеність вони хочуть показати природною, гідною похвали. А вона не така. Це хвороба в їхній крові, в будові хромосом.