— Сподіваюся, ти зможеш це довести. Науково.
— Не зможу.
— А мав би довести, перш ніж пускатися на такі вчинки.
— А вони хіба доводять щось науково, перш ніж убивати нас? Ні. Вони спершу вбивають, а тоді намагаються знайти наукове обґрунтування нашої смерти.
— Постривай, Гітаро. Якщо вони такі лиходії й такі збоченці, як кажеш, то чому ти хочеш бути схожим на них? Ти б не хотів бути кращим від них?
— А я і є кращий.
— Але ж ти робиш те, що роблять найгірші з них.
— Так, але я розсудливий.
— Розсудливий? Як це розуміти?
— По-перше, я роблю це не задля забави. По-друге, не маю на меті здобути владу, славу, не маю на меті заволодіти землею чи грішми. По-третє, я ні на кого не маю ненависти.
— Не маєш ненависти? Це неможливо!
— А ось і можливо. Мені бридко таке робити. Я боюся це робити. Дуже важко йти на таке, коли ти не маєш ненависти, коли ти не п’яний, не заморочений наркотиками й не таїш зла до вибраної жертви.
— Не розумію, яка користь із цього. Ніяк не втямлю.
— Я вже тобі сказав. Йдеться про числа. Про рівновагу. Про відношення. А ще — про країну, землю.
— Не розумію тебе.
— Земля просякла кров’ю чорношкірих людей. А ще раніше — кров’ю індіанців. Білих уже ніяка сила не вилікує. Якщо все буде так, як було досі, то не зостане ні одного з нас, а тим, що зостануть, забракне землі. Отже, має бути рівний рахунок.
— Але ж їх більше, ніж нас.
— Хіба що на Заході. Так чи сяк, а рахунок не може зростати на їхню користь.
— Ви б мали хотіти, щоб кожен знав про це братство. Тоді, може, й припинилися б безчинства білих. Навіщо ця секретність?
— Щоб нас не спіймали.
— І про вас не можуть знати навіть негри? А їм же потрібно дати надію, хіба ні?
— Ні.
— Чому ні?
— Через зраду. Нас можуть зрадити.
— То хай знають вони, білі. Хай знають про вас, як про мафію, як про ку-клукс-клан. Хай бояться, то й поводитимуться по-людському.
— Мелеш дурниці. Хіба так буває, що одні знають, а інші не знають? Крім того, ми не такі, як вони. Всі мафіозі ненормальні. Так само й куклукскланівці. Перші вбивають задля грошей, другі — задля розваги. Мають величезні зиски, мають протекцію. Ми не маємо. Йдеться не про те, щоб інші люди знали про нас. Ми нічого не кажемо нашим жертвам, хіба що шепочемо на вухо: «Твій день настав». Вся перевага нашої діяльности — в потайності, в нерозголошенні. Ніхто з нас не відчуває неприродної потреби обговорювати наші дії, розповідати про них. Ми не обговорюємо подробиць. Ми просто дістаємо завдання. Якщо негра вбито в середу, то завдання дістає братчик Середа. Якщо ж убивство сталося в понеділок, то справу доручають Понеділку. І ми просто повідомляємо один одного, коли виконуємо завдання. Не описуємо, як це було, не кажемо, хто це був. А якщо хтось має такої діяльности аж по зав’язку, як ото страховий аґент Роберт Сміт, то він радше накладе на себе руки, ніж здуру зізнається. Як ото Портер. Він геть зламався. Братчики вже подумували були замінити його кимсь іншим. Але Портер потребував лише перепочинку. Тепер з ним усе гаразд.
Задивившись на приятеля, Дояр відчув, як тілом пробіг довго стримуваний спазм.
— Я не можу такого сприйняти, Гітаро.
— Знаю.
— Забагато цього всього, як на мене. Недобре воно.
— Що саме?
— По-перше, ти можеш попастися поліції.
— Цілком можливо. Але коли мене спіймають, то я попросту згину раніше, ніж належало б. Як я помру й коли — мені це байдуже. Мені не байдуже одне — за що я помру, для чого я живу. Коли я попадуся їм у лапи, то мене засудять за один-два злочини. Аж ніяк не за всі. Й усе одно залишаться ще шість братчиків — днів тижня. Ми вже віддавна діємо. І, повір мені, діятимемо ще дуже-дуже довго.
— Ти не маєш права оженитися.
— Не маю.
— Не можеш мати дітей.
— Не можу.
— І що це за життя?
— Я ним задоволений.
— У ньому немає любови.
— Любови? Немає любови?! Ти що, не слухав мене? Все, що я роблю, — не з ненависти до білих, а з любови до нас. З любови до тебе. Усе моє життя — любов.
— Чоловіче, ти з глузду з’їхав.
— Так вважаєш? То скажи мені: оці євреї, що перебули концентраційні табори, полюють на нацистів з ненависти до тих чи з любови до мертвих євреїв?