— Це не одне й те саме.
— Тільки тому, що євреї мають гроші й засоби пропаганди.
— Не тільки. Євреї віддають нацистських злочинців до суду. А ви вбиваєте, причому не вбивць. Розправляєтеся з невинними людьми.
— Я вже тобі сказав, що немає...
— У такий спосіб лиху не зарадиш...
— Дояре, ми бідні люди. Я працюю на автозаводі. Решта наших людей ледве зводить кінці з кінцями. Де гроші, де підтримка від держави? Хто допоможе нашій справедливості? Ти кажеш, євреї віддають злочинців до суду. А ми хіба маємо суд? Чи є хоча б один суд у цій країні, у якому присяжні покарають білих винуватців? Дотепер є місця, де негр не може свідчити проти білого. Там суддя, присяжні й весь суд мають узаконене право не брати до уваги всього, що скаже чорношкірий. А це означає, що чорну людину визнають жертвою злочину тільки тоді, коли це ствердить біла людина. Тільки тоді. Якби було щось подібне до справедливости на судових розглядах справ про білих придурків — убивць негрів, то не було б «Семи днів». Але справедливости немає, тому ми й діємо. Без грошей, без підтримки, без костюмів, без газет, без сенаторів, без лобістів. І без якихось ілюзій!
— Ти говориш зовсім як той рудоголовий негр, що звався Ікс. Чому б тобі не підтримати його й не назвати себе Гітарою Іксом?
— Ікс чи Бейнз — яка різниця? Чхати я хотів на імена й на прізвища.
— Ти не розумієш, що він хотів сказати. Хотів дати зрозуміти білим людям, що він не приймає свого рабського прізвища.
— Мені байдужісінько до того, що знають чи й кажуть білі. До того ж я приймаю своє ім’я. Це частина мене самого. Гітара — це моє справжнє ім’я, Бейнз — прізвище мого рабовласника. І мені досить цього. Рабські імена не цікавлять мене. Хвилює мене — рабський статус.
— І через вбивства білих людей цей статус зміниться?
— Гадаю, що так.
— А чи зміниться й мій рабський статус?
— А хіба ні? — всміхнувся Гітара.
— Та ні, чорт візьми! — спохмурнів Дояр. — Невже я довше житиму тільки через те, що ви всі читаєте газети й потім влаштовуєте засідки на бідних білих стариганів?
— Річ не в тім, щоб ти довше жив. Річ у тім, як і чому ти живеш. Йдеться про те, щоб твої діти могли плодити дітей. Про те, щоби створити світ, у якому білі люди добряче задумуватимуться, перш ніж лінчувати.
— Гітаро, нічого з цієї бридні не змінить життя — чи то мого, чи то якогось іншого негра. Те, що ви робите, — дурість. І ще одне: воно стає звичкою. Якщо ти скоїш багато вбивств, то ти зможеш убити будь-кого. Розумієш, що хочу сказати? Торпеда є торпеда, хай яку там ціль вона має. Ти можеш порішити всякого, хто тобі не сподобається. Ти можеш порішити мене.
— Ми не вбиваємо негрів.
— Та послухай самого себе! Негрів! Не Дояра. Ти не сказав: «Я не зможу й пальцем торкнути тебе, Дояре». Ти сказав: «Ми не вбиваємо негрів». Чоловіче, це — паскудство. А може, ви таки зміните ваші правила гри?
— «Дні» є «Дні». Так повелося вже здавна.
Дояр задумався.
— Чи є поміж вас молоді члени? Невже всі старі? Чи ти один-єдиний молодий?
— Навіщо питаєш?
— Бо молодь схильна змінювати правила.
— Ти переймаєшся собою, Дояре? — розвеселився Гітара.
— Ні. Насправді ні, — Дояр відклав сигарету й потягся за ще одною. — Скажи мені, котрий твій день.
— Неділя. Я недільний братчик.
— Приятелю, я боюся за тебе, — Дояр потер кісточку своєї коротшої ноги.
— Дивна річ. Я теж боюся за тебе.
Розділ VII
Люди, що осіли посеред суші, знають свою місцину. Знають, що десь у Вайомінґу тече струмок Біттер чи річка Павдер, що Велике Солоне озеро у штаті Юта — це замінник моря й доводиться задовольнятися бережком, набережною і пляжем, бо годі їх назвати узбережжям. Не маючи моря, ці люди лише зрідка мріють про мандрівки. Натомість тих, що живуть біля Великих озер, бентежить це місце на краю суші — кордоні держави, але не узбережжі. Довго пробувають тут, певні того, як і всі приморські жителі, що звідси, з границі, може бути тільки безповоротний виїзд чи втеча. Та ці п’ять Великих озер, які ріка Святого Лаврентія напоює споминами про море, — самі посеред суші, дарма що мандрівна ріка поєднує їх із Атлантикою. Коли люди з озерного краю доходять до такого розуміння, їх охоплює гостре бажання виїхати звідси. Ця мрія не дає спати, нема куди від неї подітися. Це може бути прагнення бачити інші вулиці, інші промені сонця. Чи бути оточеним чужинцями. Або навіть почути клацання дверного замка за своєю спиною.
Дояр прагнув почути клацання замка. Хотів відчути, як за плечима зачиняються важкі білі двері дому на Нелікарській вулиці, знати, що це вже востаннє чути, як заскочка замка лунко ввігналася в паз.