Зрешетивши грудну клітку й засапавшись, Мейкон кинувся по коц, на якому спав старий. Хотів, щоб мертвяк зник, хотів його накрити, сховати, позбутися. Вхопивши коц, потягнув разом з ним і великий клапоть брезенту. Стало видно три дошки, що лежали на ямі. Мейкон спинився й відкинув їх. У ямі були сірі мішечки, зав’язані дротом, розкладені, як яйця в гнізді. Він узяв один мішечок і здивувався, що дуже важкий.
— Пілат! — гукнув Мейкон. — Пілат!
Але вона стояла остовпіла, роззявивши рот, і видивлялася на трупа. Братові довелося тягти її за руку до ями з мішечками. Не без труднощів йому вдалося розмотати дріт, допоміг собі зубами. З мішечка посипалися на долівку золоті самородки.
— Золото, — шепнув Мейкон і відразу ж, як злодій, що вперше вкрав, відійшов помочитися.
Безтурботне життя, безпека, розкіш ввижалися йому, наче віяло павичевого хвоста. Стоячи й намагаючись розрізнити кожну чудову барву, Мейкон побачив запорошені черевики свого батька, що стояв по той бік ями.
— Це тато! — видихнула Пілат.
У відповідь на ці слова батько глибоко зітхнув, блиснув білками очей і глухо прошепотів: «Співай. Співай». І розтанув у сутінку.
Пілат металася по печері, гукала його, шукала, а Мейкон тим часом складав мішечки з золотом на брезент.
— Ходімо, Пілат. Ходімо звідси.
— Ми не сміємо взяти ось це, — тицьнула пальцем Пілат на клунок.
— Що? Не сміємо? Чи ти здуріла?
— Це крадіжка. Ми вбили людину. Нас будуть переслідувати. Якщо візьмемо, нас упіймають і подумають, що ми пішли на вбивство задля грошей. Хай воно тут і буде, Мейконе. Бо інакше нас застукають із цими мішками.
— Це не гроші, а золото. Воно забезпечить нас на все життя. Ми зможемо купити ферму. Зможемо...
— Облиш це, Мейконе! Облиш! Хай знайдуть це золото тут, де воно лежить! — відрізала Пілат і крикнула: — Тату! Тату!
Мейкон ударив її, й у вусі загойдався латунний дармовис. На якусь мить Пілат притримала прикрасу, а тоді скочила на брата, як антилопа. Вони билися просто перед широко розплющеними очима мерця. Сестра була сильна, але, звичайно, слабша від брата. Був би побив її до безпам’яті, якби не примудрилася схопити ножа з іще не висохлою кров’ю. Націлила вістря на братове серце.
Завмерши, Мейкон дивився їй просто у вічі. Почав обзивати її бридкими словами, але вона не відповідала. Позадкував до входу, вийшов із печери й відійшов на кільканадцять кроків.
Увесь день він чекав, поки вона вийде. Не вийшла. Настала ніч. Він сидів під деревом, широко розплющивши очі, й уже не боявся, як було, тих нічних страхіть. Чекав, коли Пілат висуне кучеряву голову з печери. Звідти нічого не було чутно, всю ніч. Вдосвіта Мейкон підкрався до входу, сподіваючись, що застукає її сплячою. І саме тої миті почув гавкання собак. Значить, поблизу мисливці. Хлопець щодуху помчав у глиб лісу. Біг, поки чув гавкіт.
Цілу добу він провів, намагаючись пробратися до печери так, аби не наткнутися на мисливців, якщо вони й досі в цих околицях. Нарешті добрався, по трьох днях і двох ночах. Всередині застав мертвяка, який спокійно дивився на Мейкона. Брезент й золото зникли.
Секретарки розійшлися хто куди. Так само й діти та пси. Тільки голуби, п’яниці й дерева залишилися в невеличкому парку.
Дояр майже нічого не з’їв. Дивився на батькове обличчя, блискуче від поту і змінене від спогадів.
— Вона забрала золото, Мейконе. Кінець кінцем забрала.
— Звідки знаєте? Ви ж не бачили, — відповів Дояр.
— Той брезент був зелений, — потер руки Мейкон Дед. — Пілат приїхала сюди 1930 року. Два роки по тому держава зібрала все золото у зливках чи самородках. Я гадав, що Пілат розтратила все за яких двадцять років, відколи ми з нею бачилися востаннє, ще дітьми. Адже жила по-жебрацькому, оселившись тут. Тому, природно, я вважав, що розтринькала геть усе золото. А тепер кажеш мені про зелений мішок з чимсь таким твердим, що ти, наткнувшись на нього, набив собі ґулю. Це золото, хлопче. Не що інше!
Батько повернувся до сина й облизався.
— Мейконе, забери те золото й матимеш половину. Тоді підеш собі, куди тільки забажаєш. Відбери його. Для нас обох. Візьми його, сину, прошу тебе. Візьми золото.
Розділ VIII
Віднедавна Гітарі щоночі снилися клаптики святкових, недільних сукеночок — білі й пурпурні, сірі й сині, рожеві й білі, мереживні й серпанкові, бавовняні й сатинові, крапчасті та смугасті. Всю ніч не давали спокою, а Гітарі згадувалося, як Магдалина, звана Ліною, й Корінтіанс гнулись у вітрі, ловлячи червоні, ніби саме серце, оксамитові витинанки, що літали під пильним поглядом Роберта Сміта. Та тільки Гітарині клапті були не такі. Обривки недільних платтячок не літали. Непорушно висіли в повітрі, наче ноти останнього такту пасхального гимну.