У церкві вибухом рознесло на шмаття чотирьох темношкірих дівчаток, і тепер Гітара мав завдання заподіяти таку саму смерть чотирьом білим дівчаткам у якнайближчу неділю, бо ж він був недільний чоловік. Не міг скористатися дротяною петлею чи фінським ножем. Конче треба було вибухівки, чи ручної гранати, чи чогось вогнепального. А на те бракувало грошей. Він знав, що «Сімом дням» доведеться дедалі частіше вбивати по кілька білих, бо тепер дедалі частіше вбивали по кілька негрів. Порішити когось одного — таке швидко виходило з моди, й сім братчиків мусили достосовуватися до нових умов.
Коли Дояр прийшов до приятеля з пропозицією вкрасти й поділити скарб, той посміхнувся. Золото? Не повірив своїм вухам.
— Золото.
— Та хто ж його має, Дояре?
— Пілат.
— Закон забороняє тримати золото.
— Тим-то вона його й має, що не може обернути на гроші. Й не посміє заявити про крадіжку золота, бо сама не має права тримати його вдома.
— А як його збудемо ми? Як виміняємо на бакси?
— Залиш це на мого батька. Він має знайомих у банку, а ті мають свої знайомства й різні ходи. Дадуть йому взамін легальний платіжний засіб.
— Легальний засіб, — хихикнув Гітара. — І скільки його буде, того засобу?
— Дізнаємося.
— Як поділимося?
— На трьох.
— Чи знає про це твій татусь?
— Поки що ні. Гадає, що ділитимемо на двох.
— Коли йому скажеш?
— Потім.
— Та чи він згодиться?
— А куди дінеться?
— Коли підемо на діло?
— Коли захочемо.
— Розумник із тебе! — Гітара простяг долоню. Приятелі вдарили по руках. — Легальний платіжний засіб. Гарні слова, подобаються мені. Лягальний, платтяний... Щось як шлюбна ніч. Як сукня нареченої-незайманки.
З радости Гітара почухав потилицю та рвучко задер голову до сонця.
— Нам треба домовитися, як діяти, — сказав Дояр.
— Все піде як по маслу. Це нам завиграшки, — усміхнувся Гітара, заплющивши очі. Ловив золото сонячного проміння, неначе призвичаювався володіти справжнім золотом.
— Завиграшки? — тепер, коли Гітара запалився до цієї справи, Дояр — навпаки, знеохотився. З якоїсь впертости не хотів завдячувати приятелеві всім успіхом, та ще й так легко досягнутим. Адже мали би бути в цій пригоді труднощі, ризик. — Завиграшки? Отак просто ввійдемо та здеремо мішок зі стелі, га? А якщо Пілат чи Реба щось скажуть, то ми просто дамо їм по голові, щоб не заважали. Так собі це уявляєш? — іронічно, як тільки міг, спитав Дояр.
— Панікер, ось хто ти. Боягуз.
— Я людина зі здоровим глуздом.
— Перестань, хлопче. Татусик сам дає тобі цяцьку на тарілочці, а ти хочеш брати боєм дароване.
— Яким там боєм! Я хочу одного — уціліти. Тоді те, що я запопаду, піде мені на користь. Не хочу витрачатися на хірурга, щоб видобув кирку з моєї довбешки.
— Дурний нігере, не буде ніякої кирки в довбешці.
— То буде в серці.
— А нащо тобі взагалі серце?
— Щоб кров помпувало. Я хотів би, щоб і далі помпувало.
— Гаразд. Нам треба розв’язати задачу. Така собі задачка: як двом здоровим лобурякам винести двадцятикілограмовий мішок із хати, в якій живуть три жінки, причому всі три разом важать не більш ніж півтора центнера?
— А скільки треба важити, аби здужати натиснути на гашетку?
— Гашетку? Та в тому домі нема ніякої рушниці чи пістолета.
— Ти не знаєш, що за цей час могла роздобути Агар.
— Послухай-но, Доярчику. Майже рік вона пробувала вбити тебе. Всім, що їй попало до рук, але рушницею чи револьвером — ні разу.
— Так кажеш? А може, ще не надумалася. Підожди до наступного місяця.
— До наступного місяця можна й не дочекати, правда? — схилив набік голову Гітара й усміхнувся другові чарівливою хлоп’ячою усмішкою. Давно, давно не бачив Дояр його таким розкутим і приязним. Отож міркував, чи не задля такої зміни взяв приятеля до спілки. Звісно ж, міг би й сам впоратися, але таки хотілося побачити Гітару веселим, жартівливим, з усмішкою на відкритому обличчі, а не понурим, як той втомлений жнець.
Наступного разу друзі зустрілися в неділю на магістралі N 6, далеко від негритянської частини міста. При дорозі простягалися майданчики з старими автами, стояли молочні крамнички та ятки з гамбургерами. Цього ранку не було клієнтів. Лише коли-не-коли гуркіт автомобільного двигуна порушував могильну тишу на майданчиках, де рядами, наче надгробки, вишикувались авта.