Й у тій важливій розмові, в якій Гітара відкрив свою таємницю, і потім, у кількох принагідних балачках, Дояр ніяк не міг здобутися на дуже дражливе запитання: «Чи ти вже?..» Навіть подумки було страшенно важко сформулювати це запитання, а що вже допіру поставити його вголос. Гітара приголомшив приятеля. «Сім днів» — це насправжки, це жахітливо. І небезпечно. Братчики ніколи не обговорюють між собою подробиць, тож Дояр знав: станеш розпитувати — приятель спохмурніє, ще глухіше замкнеться в собі. Однак питання висіло в повітрі. «Чи ти вже вбив? Справді вбив когось?» Як старигани з Десятої вулиці, Дояр купував тепер ранішні й вечірні газети, і негритянський двотижневик. І нервово, шарпано вишуковував повідомлення про безглузді, безпідставні вбивства. Натрапивши на таке повідомлення, Дояр доти завертав собі ним голову, доки знаходився підозрюваний. І тоді залишалося з’ясувати, білий він чи чорний, білого чи чорного вбив.
«Чи ти вже?..» Дояр почувався, як кільканадцятилітнє дівча, що переймається незайманістю своєї подруги — подруги, яка раптом змінила вигляд і поведінку, стала окремішньою, далекою, чужою. «Чи ти вже?.. Чи спізнав щось дивовижне та звичайне заразом, чого я не звідав? Чи знаєш тепер, як воно — ризикувати своїм одним-єдиним «я»? Як ти почувався? Чи не страшно було тобі? Чи змінило воно тебе? А якби я на це пішов, то чи змінився б?»
Мабуть, колись і вистачить духу поставити такі запитання, але не сьогодні, коли все нагадує давні добрі часи. Коли доводиться разом іти на ризик, як було багато років тому. Тоді дванадцятилітній Дояр і сімнадцятилітній Гітара бундючилися, випинали груди, недбало опиралися на дерева чи стіни, ходили перевальцем, лазили по місті, шукаючи нагоди як не побитися, то хоч налякати когось: хлопців, дівчат, собак, голубів, бабусь, учителів, п’яниць, продавців морозива чи лахмітникових коней. Коли таланило домогтися свого, хлопці пускалися навтікача, душачись зо сміху. А коли ні, коли хтось позбиткувався з них, погордував ними, прогнав їх, друзі матіркували й лихословили, поки висихали долоні, спітнілі від збентеження. Тепер, у дорослому віці, рідше траплялося нагнати страху як не комусь, то хоч собі, однак це почуття не втратило гостроти. Панування, здобуте й утримуване завдяки страху, завжди найсолодше. Тільки не над жінками. Друзі воліли здобувати їх чарівливістю, а втримувати — байдужістю.
Так, сьогодні все було ніби колись, і Дояр не хотів зіпсувати цього дня.
І ще одне. Гітара добровільно й завзято віддався справі свого життя й поринув в атмосферу жахіть, від яких застигає кров у жилах. Дояр не потребував такої гостроти, йому вистачало бути поруч із кимсь, що викликає страх. Батько, Пілат, Гітара. Тягнувся до кожного з них, заздрий на їхню безстрашність. Навіть на Агарину, хоч ця жінка була вже не пострахом, а звичайнісінькою дурепою, що хотіла не так Дояревої смерти, як його прихильности. Гітара й досі викликав відчуття смертельної небезпеки й балансування на лезі ножа. Тож Дояр втаємничив його у свої плани не тільки задля допомоги. Головно тому, що цій пригоді бракувало гостроти й небезпеки. Разом з Гітарою можна було і страху зазнати, і непогану забаву мати.
Приятелі повільно йшли вздовж магістралі N 6, час від часу зупиняючись і розглядаючи автомашини. Жестикулювали, підкепковували один з одного й обговорювали, як пограбувати халупу, де, як висловився Гітара, «немає ані вікна, ані дверей із замком».
— Зате там є люди, — стояв на своєму Дояр. — Їх три. Й усі несповна розуму.
— Це жінки.
— Божевільні жінки.
— Це жінки.
— Ти, Гітаро, забуваєш про те, як здобула це золото Пілат. Чекала слушної нагоди три дні в печері з мерцем. Було їй тоді лише дванадцять років. Якщо вона спромоглася на таке тоді, то на що вона, майже сімдесятилітня, здатна тепер?
— А ми доб’ємося свого не силою, а хитрістю.
— Гаразд. Скажи мені, як їх виманити з дому.
— Що ж, подумаємо, як це зробити.
Гітара спинився, щоб почухати спину об телефонного стовпа. Заплющив очі — чи полегшу відчув, а чи для того, щоб краще зосередитися. Його приятель задивився в небо, сподіваючись натхнення. Понад зужиткованими автівками, на даху довгої приземкуватої будівлі — контори Нельсона Б’юїка, сидів білий павич. Дояр уже був подумав, що це сон наяву, який завжди снився, коли нерішучість стикалася з дійсністю, але Гітара розплющив очі та мовив:
— Отуди к бісу! Звідки він тут узявся?
Дояреві відлягло від серця.
— Напевно, втік із зоопарку.
— З цього задрипаного зоопарку? Там нічого нема, крім двох облізлих мавп і кількох змій.