— То звідки тоді, якщо не з зоопарку?
— А дідько його знає.
— Глянь, вона злітає долу, — втішився Дояр. Завжди відчував нестримну радість з усього, що може літати. — Поганенько літає, але подивися на її хвіст.
— Його хвіст.
— Що?
— Його хвіст. Це він. Тільки самці мають такі великі барвисті хвостяри. От розсучий син! Диви-но на нього.
Павич розпустив хвоста.
— Ходімо, Дояре. Впіймаємо його.
Гітара кинувся бігцем до огорожі.
— Навіщо? — спитав Дояр, біжучи за приятелем. — Що робитимемо з ним, коли впіймаємо?
— З’їмо! — крикнув Гітара. Легко перескочив через огорожу з труб і, схиливши голову набік, став здалеку, колами підходити до птаха. Той бундючно походжав навколо сіро-блакитного «Б’юїка». Складений хвіст волочився за ним по жорстві. Два приятелі спинились і спостерігали за павичем.
— А чому він літає гірше, ніж курка? — спитав Дояр.
— Завеликий хвіст. Вся ця краса тягне птаха додолу. Так само, як і марнослав’я. А хто б зумів літати з отаким непотребом? Якщо хочеш літати, позбудься всього зайвого лайна — баласту.
Павич вискочив на капот «Б’юїка» і ще раз розпустив хвоста. Затьмарив собою блискучий автомобіль.
— Гомик, — стиха реготнув Гітара. — Білий гомосек.
Дояр теж засміявся. Якусь хвилину вони ще дивилися на птаха, а тоді відійшли від уживаних машин і сніжно-білого красеня.
Павич таки збив їх з пантелику. Замість обговорювати план дій вони стали фантазувати, що куплять за те золото, коли воно стане «легальним платіжним засобом». Гітара, забувши про свій дотеперішній аскетизм, залюбки повернувся до своїх давніх мрій. Про подарунки бабусі та її братові — дядечкові Біллі, який приїхав із Флориди, щоб допомагати виховувати всіх дітей після татової смерти. Про пам’ятник на татовій могилі — «рожевий, з вирізьбленими ліліями». Про всяку всячину братові, сестрі й сестриним дітям. Дояр теж фантазував, однак не про марниці, які описував Гітара. Дояр прагнув човнів, автомашин, літаків, бажав командувати великим екіпажем. Гроші він витрачатиме примхливо, щедро й загадково. Увесь цей час, сміючись і мріючи вголос про те, що робитиме та як житиме, він відчував фальшиві нотки у своєму голосі. Дояр страшенно хотів грошей, але не міг уявити свого нового життя, яке повинно було б дуже відрізнятися від попереднього. Утекти з міста, якнайдалі від Нелікарської вулиці, крамнички Сонні, забігайлівки Мері, від Агар. Нові люди. Нові місця. Командування. Ось чого він прагнув. Не міг зрозуміти приятелеву балачку про елегантний одяг для самого Гітари та його брата, розкішні наїдки для дядечка Біллі, про тижневу гру в карти на великі ставки. Вигукував «ого!», слухаючи цей перелік, і почувався ніяково, бо сам жив не бідно, до комфорту мав також і дещицю розкоші. Він просто хотів відцуратися минулого своїх батьків, яке стало їхнім теперішнім і загрожувало стати таким і Дояреві. Ненавидів жовчність і гіркоту стосунків між батьками, тверду впевненість кожного у своїй правоті — твердолобе переконання, якого обоє судомно трималися. Йому вдавалося не помічати цих прикрощів, стояти понад ними лише тоді, коли цілі дні шукав чогось легкого, без серйозних наслідків. Ухилявся від зобов’язань, остерігався сильних почуттів, уникав рішень. Хотів знати якнайменше; віддаватися почуттям такою мірою, щоби приємно прожити день; бути достатньо привабливим, аби викликати зацікавлення, але не захланну відданість. Агар була йому безмежно віддана, Дояр мав уже по зав’язку сцен із нею. Завжди вважав своє дитинство стерильним, але після батькових і материних сповідей пам’ять про нього загорнулась у нечисті простирала, просяклі тяжким духом хвороби, страждання й непрощення. У Дояревих бунтах, дарма що дріб’язкових, завжди був чи союзником, чи співучасником Гітара. І ця несподівана, майже казкова обіцянка свободи, хай навіть походила і від батька, таки могла справдитися.
Дояр побоювався, що друг насміється з нього, відмовить якимись ущипливими словами, щоб нагадати: я, мовляв, тепер засекречений, головою відповідаю за свою справу. Але тепер, спостерігаючи Гітарине лице, коли той мріяв, що матиме на дурняк, Дояр добре розумів, що побоювання були даремні. Може, вбивці набридло вбивати. Може, передумав. А чи передумав? «Чи ти вже вбив?..» Слухаючи, як приятель детально описує одежу, страви і надгробки, Дояр міркував, чи зміг би Гітара встояти перед чарами того, чого досі не мав, — грошей.
Гітара усміхався сонцю й захоплено говорив про телевізори, латунні ліжка, гру в карти протягом тижня, та на думці мав лише дива динаміту.