Коли їхня фантазія вичерпалася, був уже полудень, друзі дійшли до південного кварталу. Повели мову про план дій від місця, в якому її обірвали. Гітара вже був готовий іти на крадіжку, Дояр ще вагався. Надто обережний, як на Гітару.
— Дояре, я тебе не розумію. Прибігаєш з бомбовою пропозицією, три дні ми її обговорюємо, а коли доходить до діла, ти пудиш у штани й кажеш, що і так не можна, і сяк не можна. Ти що, за носа мене водиш?
— А навіщо мені водити тебе за носа? Я ж міг тобі взагалі нічого не сказати.
— Не знаю. Не знаю навіть, чому ти йдеш на таке. Ти знаєш про мене все й можеш здогадатися, чому я впакувався в цю мороку. А ось ти ніколи не потребував грошей. Не бувало такого, щоб ти їх не міг роздобути.
Дояр пустив повз вуха слова «впакувався в мороку» й відповів спокійно, як тільки міг:
— Мені треба грошей, щоб виїхати звідси. Я вже тобі це казав. Мушу звідси забратися й жити на своєму хлібі.
— На своєму хлібі? Маючи мільйон доларів у гаманці, кажеш про свій хліб?
— Та йди ти знаєш куди?! Чи тобі не все одно, навіщо мені гроші?
— Не все одно, бо я не певен, чи ти справді їх хочеш. А якщо й хочеш, то не аж так, аби наважитися й діяти.
— Хочу їх здобути по-доброму. Без насильства. Без... Адже знаєш, що крадіжка із вломом — це серйозний злочин. Я не хочу скінчити в...
— Про яку крадіжку ти мелеш? Там же Пілат.
— Так?
— Так! Це твоя рідня.
— Рідня теж знімає крик.
— Ну й що найгіршого може статися? Ми туди ввірвемся, га? Припустімо, там будуть усі три. Це жінки. Що вони нам зроблять? Поб’ють нас?
— І таке можливе.
— Та ну! Хто? Агар? Та вона зомліє, як тебе побачить. Пілат? Вона тебе любить, хлопче. І пальцем не торкне.
— Так вважаєш?
— Саме так! Слухай-но. Якщо маєш докори сумління, то так і кажи. Те, що ви родичі? Твій татко ще ближчий родич Пілат, і це його ідея.
— Не про те мова.
— А про що?
— Ці троє — пришелепкуваті, Гітаро. Ніхто наперед не знає, як вони поведуться. Навіть вони самі цього не знають.
— Знаю, що чокнуті. Той, хто, маючи мільйон доларів у мішку над своєю довбешкою, продає вино за п’ятдесят центів і пісяє у відро, — це безперечно чокнутий. Боїшся божевільних? Якщо так, то ти сам божевільний.
— Не хочу впійматися на гарячому, ото й усе. Не хочу сісти у в’язницю. Хочу влаштувати справу так, аби не трапилося ні першого, ні другого. Хіба забагато хочу? Слід усе обдумати.
— Це скидається не на обдумування, а на відмовку.
— Це не відмовка. Треба подумати, як їх виманити з дому. Як потім туди забратися. Як зірвати цей мішок із стелі, а тоді вислизнути з будинку й вийти на вулицю. А з цими жінками годі щось загадувати наперед. Вони непередбачувані. Не мають усталених звичок. А до того ж ще й ці пияки. Будь-хто з них може будь-коли зайти до хати. Ці жінки живуть не за годинником, Гітаро. Сумніваюся, чи Пілат вміє визначати час інакше, ніж за сонцем.
— Вночі вони сплять.
— Кожен, хто спить, може прокинутися.
— Кожному, хто прокинеться, можна дати по голові.
— Я нікому не хочу давати по голові. Треба, щоб нікого не було вдома, коли ми туди заскочимо.
— А що їх змусить вийти з дому?
— Мабуть, землетрус, — хитнув головою Дояр.
— То влаштуймо їм землетрус.
— Як?
— Підпалімо будинок. Упустімо туди вонючого скунса. Чи ведмедя. Щось таке.
— Говори всерйоз, чоловіче.
— Стараюся, хлопче. Стараюся. Чи ходять вони кудись?
— Всі разом?
— Всі разом.
— Хіба на похорони, — знизав плечима Дояр. — І на циркові вистави.
— Ну, знаєш! Чекати, поки хтось помре? Чи поки приїде якась мандрівна трупа?
— Я хочу все передбачити. Поки що нема слушної нагоди.
— Коли нема слушної нагоди, треба її створити.
— Будь розсудливий.
— Розсудливий? Будеш розсудливим — ніколи не здобудеш глечика з золотом. Ані крихти золота не дістанеш, якщо таким будеш. Мусиш бути нерозсудливим. Досі цього не знаєш?
— Послухай...
— Вже не слухаю. Ти слухай! Живеш? То живи тим сраним життям! Живи!!
Дояр витріщив очі. Силкувався не ковтати слини, та від гучного трубного заклику, що відчувався в Гітариному голосі, рот наповнявся сіллю. Тією самою, що осідає на морському дні, що в поті на хребті скакуна. Такий сильний і звабливий її смак, що баскі жеребці задля неї Галопують довгі милі й довгі дні. Це було нове, розкішне, це було його власне, природне. Куди й щезли всі сумніви, вагання перед спробами й те відчуття несправжности, які досі мучили Дояра.
Тепер він збагнув, чому досі вагався. Не про те йшлося, щоб неприродно ускладнювати простеньку роботу та стримувати Гітару. Попросту Дояр не вірив, що все це насправді. Довга історія, яку оповів батько, дуже вже нагадувала дитячу казочку. Не вірилося, що це не вигадка, що золото є і його можна завиграшки взяти. Таке видавалося надто вже простим. А Гітара повірив і надав цій байці виразної правдоподібности. Більше того, поставив мету — справжню, важливу й ризиковану. Дояр відчув, як у його єстві постає нова особистість — чітко окреслене, визначене «я». Оця нова особа зможе докинути в хор голосів у перукарні Томмі Залізниці щось інше, крім сміху. Зможе розказати про цю пригоду. Досі єдиним справжнім випробуванням була сутичка з батьком, але розповідь про неї не належала до таких, від яких блищать очі стариганам у перукарні.