Магдалина, звана Ліною, начебто не ремствувала на таку долю. Натомість Корінтіанс, прокинувшись одного ранку й усвідомивши себе сорокадволітньою старою дівою — виробником трояндових пелюсток, впала в чорну депресію. Доти мучилася, доки вирішила пошукати щастя поза домом. Гарячково шукаючи роботу, вона зазнала другого з цілої черги прикрощів удару. Двадцять один рік після закінчення коледжу — з таким годі вчителювати. До того ж Корінтіанс не мала за плечима новітнього курсу лекцій, якого тепер вимагали відділи освіти. Надумавши підучитися в державній педагогічній школі, пішла туди записатися. Однак, подивившись у відкриті обличчя молодих людей, побачивши груди-торпеди під блакитними пухнастими светрами, вона кинулася геть із студентського містечка. Наче вітром здуло її, як листок із дерева перед бурею.
Корінтіанс опинилась у безвиході, бо насправді нічого не вміла робити. Брин-Мор спричинив те, чого й слід було чекати від чотирирічної дещиці гуманітарної освіти: непридатність до трьох чвертей усіх, що тільки є на світі, видів корисної роботи. По-перше, там її підготували до ледарювання, бездумности та прикрашання дійсности. По-друге, прищепили зверхнє ставлення до такої справжньої роботи. Скінчивши науку, випускниця повернулась у світ праці, в якому кольорових дівчат — хай там хто вони і що вони — потребували тільки до одного виду роботи. І 1963 року Корінтіанс переймалася лише одним: аби тільки родичі не дізналися, що вона робить ось уже два роки.
На вулиці вона уникала інших служниць, а ті, які регулярно бачили її в автобусі, гадали, що ця жінка, мабуть, стоїть вище від них у хатньому господарстві. Адже ходить на роботу, взута в туфлі на високих підборах. Витримати таку довгу путь додому в ось такому взутті можуть тільки жінки, яким не доводиться весь день товктися на ногах. Корінтіанс була обережна. Не носила торби з капцями, фартухом і халатом. Замість того мала при собі маленьку сіру книжечку із написом тисненими золотими буквами «Contes de Daudet». Себто «Оповідання» Альфонса Доде. Увійшовши в дім міс Ґрем, вона перевдягалась у робочий халат (добре, що хоч ніжно-блакитний, а не білий) і взувалася в капці, перш ніж клякнути перед відром з мильною водою.
Міс Ґрем дуже подобався одяг Корінтіанс і легкий наліт зухвалости на її поведінці. Служниця додавала оселі якогось закордонного шарму. Хазяйка тішилася, коли він вражав гостей. Була стрижнем, осердям літературного життя в місті. Коли влаштовувала великі вечірки, наймала кухаря-шведа, а вся чорна робота лягала на старого білого пияка, якого посилала сюди благодійна організація. Майкл Мері не нарікала на невибагливі страви, які щодня варила Корінтіанс. Їла мало й не перебирала. Була рада, що має служницю, яка любить книжки і, як здається, прочитала дещо з великих майстрів літератури. Так приємно було подарувати служниці на Різдво книжку Генрі Дейвіда Торо «Волден, або Життя в лісі» замість цього жахливого конверта з грішми, а потім мимохідь повідати про це друзям. У середовищі Майкл Мері Ґрем її м’яка ліберальність, замашки, що протривали ще з часів богемної молодости, і сама постава вразливої й делікатної поетеси вважалися виявами анархізму.
Корінтіанс була наївна, але далеко не дурна. Своїй хазяйці вона ніколи не дала знати, що навчалася в коледжі, побувала в Європі та знає ще й інші французькі слова, крім тих, що її навчила Майкл Мері (наприклад, entrez). Насправді ця робота пішла Корінтіанс на користь. У цьому домі жінка мала те, чого їй бракувало в рідній оселі: відповідальність. Велося їй добре, а за зухвальство їй віддячували довірою. На противагу приниженню від того, що доводилося носити робочу одежину — хай навіть блакитну — й обманювати людей, була щира втіха — діставати платню від роботодавця, а не кишенькові гроші від батька. Корінтіанс дивувало, що її тижневий заробіток — пачечка акуратно складених банкнот, яку міс Ґрем вручала щосуботи пополудні, був лише на якихось два долари менший, ніж у справдешніх секретарок.
Окрім миття кахельної підлоги на кухні й натирання до блиску паркету в кімнатах, праця не була тяжкою. Поетеса жила самітньо й ретельно достосувала свій розпорядок дня до суворих вимог, які мусить задовольняти відповідальний митець. Будучи літераторкою, вона, звісно ж, ніким іншим не могла бути. Сім’ю, дітей — все пожертвувала, поклала на вівтар Великим Мукам Творчости. Цей дім теж був даниною, підкреслював витонченість такої самопожертви (і великодушність батькового заповіту). Меблі, хатні вигоди, різноманітні дрібнички — все підбиралося з огляду на те, як воно надихатиме на творчість. Майкл Мері мала звичку казати, коли їй не подобалася якась річ: «Я не змогла б ані рядка написати, якби щось таке було в моїй домівці». «Чимсь таким» могла бути ваза, новий унітаз, який притягли сантехніки, вазонкова рослина, ба навіть різдвяний вінок, що подарували третьокласники школи імени святого Іоанна в подяку за натхненний виступ міс Ґрем на передсвяткових зборах. Вона творила щодня, від десятої до дванадцятої й від п’ятнадцятої до шістнадцятої п’ятнадцять. Часто присвячувала вечори зустрічам з місцевими поетами, письменниками, малярами й музикантами та разом з ними хвалила чи гудила інших митців, насміхалася з ринку й добивалася його. У цьому колі Майкл Мері Ґрем була королева, адже її поезію друкували. Вперше це сталося ще 1938 року, коли вийшла збірка «Пори року моєї душі». За три роки надрукували другу збірку — «Дальші узбережжя». Що й казати, її вірші опубліковано принаймні у двадцяти невеликих літературних часописах, двох популярних ілюстрованих журналах, шести студентських виданнях і в недільних додатках безлічі газет. Крім того, від 1938-го до 1958-го її дев’ять разів нагороджували премією «Поет року», а вершиною кар’єри стала жадана державна премія в галузі літератури. На церемонії нагородження літературно-драматичний гурток школи імени святого Іоанна задекламував відому поему лауреатки — «Гасло». На жаль, все це аж ніяк не вплинуло на впертих видавців. І далі відмовлялися випустити у світ повне зібрання її творів (його робоча назва була «Найдальше узбережжя»). Проте авторка не сумнівалася, що колись-таки воно вийде.