Вперше побачивши Корінтіанс, міс Ґрем була далеко не в захваті. По-перше, кандидатка на місце служниці прийшла зарано, десять хвилин перед умовленим часом зустрічі, й Майкл Мері, звикла неухильно додержувати своїх правил, змушена була відчинити двері зодягненою у квітчастий пеньюар. По-друге, вже роздратована цим прогріхом, господиня ще дужче роздратувалася, побачивши тендітну худеньку жінку. Звичайно, такій не під силу буде підтягати Гардини, опускати віконні рами й робити генеральне прибирання. Але, почувши ім’я цієї жінки, Майкл Мері так зачарувалася поєднанням «Перше Посланіє Коринтянам — Мертвяк», що зразу найняла її. Як потім казала друзям, поетична чутливість взяла гору над здоровим глуздом.
Пані й наймичка непогано ладнали, і шостого місяця служби Майкл Мері порадила Корінтіанс навчитися друкувати на машинці. Тож Корінтіанс вважай ступила перший крок, аби нарешті стати справдешньою амануенсіс.
Невдовзі після того, як міс Ґрем заохотила її до друкування, якийсь негр сів поруч з Корінтіанс в автобусі. Не звернула на нього великої уваги. Зауважила тільки, що він погано вдягнений і доволі підтоптаний. А за якусь хвилину відчула, що цей чоловік розглядає її. На бистрий погляд скоса задля перевірки, так воно чи ні, чоловік розцвів широкою усмішкою. Корінтіанс відвернулась і так сиділа, поки він вийшов.
Наступного дня чолов’яга знову підсів до неї. І ще раз вона дала знати, що гордує ним. Решта тижня минула без його чіпких очей. Та наступного понеділка він, з’явившись, просто-таки поїдав Корінтіанс плотолюбним поглядом. Такі випадкові зустрічі тривали десь із місяць. Корінтіанс запідозрила, що цього ласолюба слід остерігатися. Щось у його поведінці вказувало на те, що, твердо певен успіху, він вміє спокійно чекати. Одного ранку чоловік перед тим, як вийти з автобуса, впустив на сидіння поряд із нею білий конверт. Корінтіанс не чіпала цього конверта аж до своєї зупинки. Наостанок не втрималася й нишком вхопила його, встаючи, щоб дати шоферові знак зупинитися.
Стоячи біля плити й пряжачи молоко для міс Ґрем, вона розпечатала конверт і вийняла листівку. Рельєфні букви слова «дружба» нависали над букетом синіх і жовтих квітів. На другій сторінці це саме слово послужило заголовком до ось такого віршика:
Під цими рядками намальована біла рука — чи то чоловіча, чи то жіноча — тримала ще один синьо-жовтий букет, трохи менший від попереднього. Підпису не було.
Корінтіанс кинула це послання в коричневий паперовий мішок на сміття. Весь день там лежало. Та з голови їй не виходило. Коли звечоріло, вона встромила руку в Грейпфрутові лупини, шкірки від салямі й виварені чайні листочки, намацала листівку, витягла її, почистила й поклала в гаманець. Навіщо — сама собі не могла пояснити. Той чолов’яга був дуже докучливий, ображав Корінтіанс своїм залицянням. Але ніхто досі не спробував позалицятися до неї всерйоз. Ет, цією листівкою принаймні можна було комусь похвалитися. Шкода, що без підпису. Не те що Корінтіанс хотіла знати, як зветься кавалер. Просто підпис засвідчив би, що ця листівка справді прийшла від когось. Ніхто б тоді не запідозрив, що Корінтіанс сама собі її купила.