Ніхто з них не обізвався, поки авто доїхало до середмістя. Було пів на одинадцяту. Корінтіанс попередила маму, що допізна друкуватиме машинопис для міс Ґрем. «У таку спеку?» — все, що спитала мама. Тепер Корінтіанс сиділа тихо, засоромлена й ні про що не думаючи. І тут вона побачила, що Портер везе її до автобусної зупинки, де вона завжди виходила й ішла пішки додому. Зненацька, блискавично Корінтіанс усвідомила, що ніколи вже не зустрінеться з ним, і перед нею постало видиво сірих днів. Простиралися, ніби тьмяний сірий палас у необжитій порожній найманій квартирі.
— Везеш мене додому? — спитала вона якнайнедбалішим тоном. Вдалося дуже добре, слова прозвучали гордовито й зухвало.
Портер кивнув і відповів:
— Я не хочу ляльки. Хочу жінку. Дорослу жінку, яка не боїться свого татуся. Гадаю, що ти, Коррі, не бажаєш подорослішати.
Корінтіанс задивилась у вікно. Доросла жінка? Кого можна так назвати? Матір? Ліну? Декана у Брин-Морі? Майкл Мері? Дамочок, що ходили в гості до матері та їли тістечка? Якось ні одна з них не відповідала цій назві. Кожна була лялькою. Може, Портер мав на увазі жінок, що їздили в автобусі? Служниць, що не крилися зі своєю роботою? Чи негритянок, що волочилися вночі по місті?
— Маєш на увазі цих жінок в автобусі? Ти добре знаєш, що можеш запопасти одну з них. Чому б тобі не кинути листівки на поділ ось такої жінки? — Корінтіанс зачепили за живе Портерові слова, її порівнювали — причому не на її користь — з жінками, які, звичайно ж, стояли набагато нижче, ніж вона. — О, кожна була б рада дістати на поділ таку листівку. Дуже рада. Втім, ні. Я ж забула. Ти цього не зробиш, бо вони не вміють читати. Довелося б принести такий подаруночок додому, дочекатися неділі й попрохати пастора, щоб прочитав це послання. Звичайно, почувши, що там написано, така жінка не втямить цих слів. Та це дрібниця. Побачить намальовані квіточки, завитки над літерами — й ощасливиться. Дарма що це буде найсміховинніший, найбанальніший, найстандартніший клапоть паперу з дешевої крамнички. Така жінка не розпізнає посередности, навіть якщо цю посередність тицьнути просто в її вгодовану пику. Засміється, поплескає себе по товстих стегнах і відразу ж заведе тебе до себе на кухню. Просто на сніданок. Однак ти не витрачатимешся на п’ятнадцятицентову листівку, хай там яка вона тупа й банальна. Нема потреби, адже це дорослі жінки. За ними не треба упадати. Досить буде підійти і сказати: «Гей, ти, ходімо ввечері до мене?». Правда? Хіба не так? Хіба ні?! — мало не кричала Корінтіанс. — А таки ні! Тобі закортіло дами. Когось такого, що знає, як сидіти, одягатися й користуватися ножем та виделкою. Але між дамою та просто жінкою є різниця. Знаю, що ти усвідомлюєш, хто я.
Портер під’їхав до тротуару. Не заглушуючи двигуна, перехилився через її коліна й відчинив двері. Корінтіанс вийшла і спробувала якнайгучніше грюкнути ними, але не вдалося: надто вже заржавіли завіси позиченого «Олдсмобайла». Довелося задовольнитися самим жестом.
Дійшовши до дванадцятого номера на Нелікарській вулиці, вона затряслася й не могла нічого вдіяти. Несподівано трясця минулася, Корінтіанс застигла, наче заморожена, на східцях. За якусь мить крутнулася на підборі й побігла назад, де Портер зупинив авто. Ступивши на східцях свого дому, вона відчула, як розпливається, тане її зрілість і дорослість перед купою червоних оксамитових клаптиків на круглому дубовому столі. Автомашина й досі стояла на місці, почмихував двигун. Корінтіанс кинулася до неї прудкіше, ніж будь-коли в житті. Прудкіше, ніж п’ятилітньою дівчинкою бігала по травичці на острові Гоноре, коли сім’я вибиралася туди на вихідні. Навіть прудкіше, ніж тоді, коли стрімголов помчала долу сходами, вперше побачивши, що зробила хвороба з дідом.
Корінтіанс схопила ручку дверей. Були замкнені. Портер сидів у тій самій позі, як тоді, коли вона спробувала торохнути дверима. Схилившись, Корінтіанс постукала у вікно. Він не поворухнувся. Постукала гучніше, не зважаючи, що хтось може її побачити під сірим буком, одразу за рогом батьківського будинку. Почувалася немов уві сні. Ніби була тут і не тут, ніби мала щось під рукою, та годі було його досягти.
Корінтіанс Дед, дочка Мейкона, заможного власника нерухомости, й елегантної Рут, внучка шанованого чудового лікаря Фостера, що другий у місті придбав двокінну карету. Жінка, за якою оглядалися мужчини на всіх палубах корабля «Квін Мері». На неї облизувалися французи в Парижі. Корінтіанс Дед, яка всі ці роки жила цнотливо (гаразд, майже всі й майже цнотливо), тепер грюкала у вікно автомобіля, де сидів простий робітник депо. Була ладна грюкати хоч до кінця днів, аби тільки спекатися цього оксамиту. Червоного оксамиту, що літав понад снігом того дня, коли вона з Ліною та з їхньою матір’ю йшли повз шпиталь до крамниці. Мати була вагітна — довідавшись про це, Корінтіанс дуже соромилася. Нічого іншого не думала, крім того, як будуть насміхатися з неї подруги, взнавши, що її мати завагітніла. Дівчинці полегшало, коли виявилося, що ще зарано, щоб вагітність було видно. Однак у лютому мама була вже близька до пологів й мусила виходити на прогулянки. Помалу йшли по снігу, обминаючи слизькі заледенілі місця. Проходячи повз лікарню «Милосердя», вони побачили юрбу, що стежила за чоловіком на даху. Корінтіанс помітила його раніше, ніж мама. Глянувши вгору, Рут оторопіла, впустила кошик і порозсипала трояндові пелюстки. Дочки підбирали їх, витирали сніг із тканини об свої пальтечка й час від часу зиркали на чоловіка з блакитними крилами на лікарняному даху. Сестри сміялися, збираючи пелюстки, поглядаючи на чоловіка, сміялися зо страху, збентеження й легковажности. Все змішалося докупи — червоний оксамит, крики й людина, що розбилася на хіднику. Корінтіанс виразно бачила тіло. На її подив, крови не було. Червінь палахкотіла лише в її руках і в кошику. Мати стогнала дедалі гучніше. Здавалося, вона ось-ось зомліє й упаде. Нарешті принесли ноші, щоб покласти на них трупа, який нагадував поламану ляльку, тим більше схожого на ляльку, що не було крови. Прикотили також візок і відразу повезли маму до пологової палати.