Корінтіанс і далі виготовляла троянди, але ненавиділа цю тупу роботу й вигадувала перед Ліною всілякі відмовки, аби тільки ухилитися. Троянди нагадували смерть. Спершу смерть чоловіка з блакитними крилами, а тепер уже й самої Корінтіанс. Якщо Портер не поверне голови й не нахилиться до дверей, щоб відчинити, то, здавалося, Корінтіанс помре на місці. Стукала аж до болю кісточок, щоб привернути увагу цього живого тіла за склом. Була б розбила скло, скалічила кулак, аби тільки доторкнутися до цього тіла, відчути його тепло — і в такий один-єдиний спосіб вберегтися від тліючої смерти штучних рож.
Він не рухався. Зо страху, що Портер перемкне передачу й від’їде, покинувши Корінтіанс саму, вона забралася на крило автомобіля й лягла на капот. Не дивилася на Генрі у шибку. Просто лежала долілиць, розкинувши руки, вхопившись пальцями за метал. Ні про що не думала. Хіба про те, як втриматися, щоб не зірватися. Навіть якщо він гнатиме півтораста кілометрів за годину, все одно втримаюся. Притискаючись до капота, вона міцно зімкнула повіки й не зауважила, що двері відчинилися й зачинилися, не почула Портерових кроків до передка автомашини. Скрикнула була, коли він поклав руку на її плечі й легко потягнув до себе, в обійми. Заніс її до дверей машини, поставив на ноги й допоміг їй сісти. В машині він притулив голову Корінтіанс до свого плеча, почекав, доки стихне її тихий плач, вийшов і підняв гаманець, який вона впустила на хідник. Тоді поїхав на П’ятнадцяту вулицю, три, до будинку, що належав Мейконові Деду, де жило шістнадцять квартирантів, де було віконце мансарди. В цьому самому віконці цей самий Генрі Портер кричав, ридав, вимахував рушницею і мочився на голови жінкам на подвір’ї.
Наближалася північ. Стояла духота. Дратувала б людей, якби в повітрі не відчувався солодкий запах, схожий на імбирний. Корінтіанс і Генрі ввійшли в передсінок за вхідними дверима. Зі шпарини з-під кухонних дверей падала смужка світла. Там різалися в карти. Іншої познаки, що тут хтось живе, не було.
Корінтіанс бачила тільки ліжко — металеве, помальоване на білий лікарняний колір. Сіла та простяглася на ньому, як тільки ввійшла. Почувалася скупаною, очищеною й порожньою. І — вперше в житті — простою, звичайною. Генрі роздягнувся після неї і ліг поруч. Якусь хвилину лежали тихо, а тоді він обернувся й розсунув їй ноги.
Корінтіанс глянула на нього.
— Це для мене? — спитала вона.
— Так, — відповів він, — так. Для тебе.
— Портере...
— Це... для тебе. Замість троянд. Замість шовкової білизни й дорогих парфумів.
— Портере...
— Замість шоколадних цукерок у коробці — такій, як серце. Замість великої вілли й розкішного автомобіля. Замість далеких мандрівок...
— Портере...
— ...на сніжно-білому кораблі.
— Ні.
— Замість пікніків...
— Ні.
— ...і риболовлі.
— Ні.
— Замість того, щоб разом старітися на ґанку...
— Ні.
— Маєш ось це, дівчино. Так. Ось це.
Вони, а радше вона, прокинулись о четвертій ранку. Розплющивши очі, Корінтіанс побачила, що Генрі дивиться на неї. Його лице блищало чи то від поту, чи то від сліз. Дарма що відчинене вікно, в кімнаті було дуже гаряче.