— Ванна, — пробурмотіла вона. — Де тут ванна?
— Там, внизу, — відповів він. І винувато поспитав: — Може, тобі щось принести?
— Чогось випити, будь ласка, — Корінтіанс відкинула з лоба пасма вологого скуйовдженого волосся. — Чогось холодного.
Генрі швидко вдягнувся, обійшовшись без сорочки та шкарпеток, і вийшов. Корінтіанс встала й почала вбиратися. Тут не було дзеркала, тож підійшла до відчиненого вікна й, дивлячись на своє відображення на склі в горішній рамі, стала пригладжувати волосся. А тоді звернула увагу на стіни. Коли вона ввійшла сюди й упала на ліжко, їй здалося, що на них шпалери. Насправді то були календарі. Довгі ряди календарів. Ось видання 1939 року автомобільної фірми, з зображенням ріки Гудзон. Ось календар будівельної компанії «Куягоґа Рівер» («Будуємо, щоб тішити, — тішимося, будуючи»). А цей — косметичної фабрики «Лакі Гарт Б’юті Продактс» (усміхнена дама з хвилястим волоссям і грубо напудрованим обличчям). Ось цей — з газети «Колл енд Пост». Та найбільше календарів було від Північнокаролінської страхової компанії. Від 1939 року й до наших днів, вони цілком покривали стіни. Декотрі були великими плакатами з надрукованими всіма днями року. На цих, як помітила Корінтіанс, деякі дати були обведені кільцями.
Портер ввійшов тоді, коли вона розглядала календарі. Тримав склянку з холодною водою, кубики льоду тиснулися до вінець.
— Навіщо ти збираєш ці календарі? — спитала вона.
— Просто так, — усміхнувся він. — Так легше спливає час. Будь ласка. Випий, воно тебе освіжить.
Корінтіанс взяла склянку й відпила трохи, стараючись, щоб лід не доторкався зубів. Дивилася на Генрі з-понад склянки. Стояла тут босоніж, зволожене потом волосся прилипало до щік, як фарба, на душі було легко. Замість марнославства все єство переповнювала самоповага — зовсім нове, незнайоме відчуття. Жінка була вдячна цьому чоловікові, що наймав маленьку кімнатку в її батька, їв з ножа й не мав навіть туфель до костюма. Дуже типовий приклад чоловіка, від якого її все життя оберігали батьки (та й сама вона від таких бокувала). Бо такі чоловіки били, зраджували своїх жінок, завдавали їм сорому та зрештою покидали їх. Корінтіанс підсунулася до Генрі, звела пальцями його бороду й легенько поцілувала в горло. Він обхопив долонями її голову, поки Корінтіанс заплющила очі й потяглася поставити склянку на столик.
— Ого. Скоро розвидниться. Мушу відвезти тебе додому.
Вона послухалася й одяглася. Якнайтихіше вони зійшли сходами й минули світляний трикутник, що лежав на підлозі перед кухонними дверима, тепер уже прочиненими. Там і досі грали в карти. Генрі й Корінтіанс квапливо прослизнули мимо, якраз на межі світла.
Однак хтось таки обізвався:
— Хто там? Це ти, Мері?
— Ні. Це я, Портер.
— Портер? — недовірливо перепитав хтось. — Ти на котру зміну йдеш?
— Потім тобі поясню, — сказав Генрі й відчинив вхідні двері, поки цікавого сусіда не понесло в передсінок.
Корінтіанс пригорнулася до Генрі щонайближче, як дозволяла ручка перемикання передач, і відкинула голову на спинку крісла. Заплющивши очі, глибоко вдихала солодке повітря, яким три години тому дихав її брат.
— А чи не дати б тобі лад волоссю? — спитав Портер. Корінтіанс личила така дівоча зачіска, але він не хотів, щоб потім були смішні й жалюгідні виправдовування перед її батьками, якщо ті ще не сплять.
Вона похитала головою. Нізащо на світі відтепер не збиратиме волосся у вузол на потилиці.
Портер загальмував під тим самим деревом, де Корінтіанс кинулася на капот. Пошепки попрощавшись, вона пройшла повз чотири житлові блоки. Вже не боялася зійти східцями на ґанок.
Зачинивши за собою двері, вона почула голоси й відрухово торкнула своє розпущене волосся. Долинали десь із їдальні чи крізь зачинені кухонні двері. Чоловічі голоси. Корінтіанс примружилась. Тільки-но вона прийшла з дому, де чоловіки сиділи при світлі на кухні й перемовлялися гучними збудженими голосами, й ось таке саме тут, вдома. Мабуть, ця частина ночі, зовсім не знана мені, належить і завжди належала чоловікам. Напевно, це таємний час, коли вони постають, наче гіганти з драконових зубів, і кубляться на кухнях, поки сплять жінки. Навшпиньки Корінтіанс підійшла до дверей і почула свого батька:
— Ти так і не пояснив мені, навіщо ти взяв його з собою.
— А яка тепер різниця? — спитав її брат.
— Тепер він знає про це, — відрубав батько. — Ось яка різниця.
— Про що тут знати? Нема про що. Це все дурниці, — підвищив тон Дояр.