Нарешті він їй таки сказав, щоб приходила в гості допіру тоді, коли хоч трохи себе шануватиме. Коли знайде порядну роботу замість шинкарювати.
— Чому б тобі не вдягатися, як пристало жінці? — спитав Мейкон, стоячи біля кухонної плити. — Навіщо ти нап’ялила на голову цю моряцьку шапочку? Ти що, й панчіх не маєш? Ким я з твоєї ласки буду виглядати в цьому місті?!
Мейконом аж трясло при гадці, що білошкірі люди в банку — люди, які помагали йому купувати й заставляти будинки — дізнаються, що ця зачучвирена торговка спиртним — його рідна сестра. Що цей заможний негр, який так солідно провадить свої справи й мешкає у великій кам’яниці на Нелікарській вулиці, має сестру і ця сестра прижила нешлюбну дочку, а та своєю чергою прижила собі нешлюбну дочку. Ціле зборище недоумків. Роблять вино і виспівують у місті, «як звичайнісінькі вуличниці! як ото вуличниці»!
Пілат сиділа, слухала брата й не відводила здивованого погляду з його лиця. Відтак проказала:
— Мейконе, і я теж переймаюся. Тобою. Аж до блювоти.
Роздратований, він підійшов до кухонних дверей.
— Іди геть, Пілат. Геть, негайно. Бо інакше не витримаю й нароблю лиха.
Пілат звелася, закуталася у свою ковдру, кинула наостанок ласкавий погляд на дитину й вийшла з кухні. Відтоді ніколи вже не приходила...
Підійшовши до своєї контори, Мейкон Дед побачив огрядну жінку і двох хлопців, що стояли неподалік. Відімкнувши двері, він всівся за своїм робочим столом. Коли гортав рахункову книгу, ввійшла ця жінка. Сама, без нікого.
— Добридень, містере Дед. Моє прізвище Бейнз. Я живу на П’ятнадцятій вулиці, дім номер три.
Дед пригадав — не цю жінку, а те, що діється в цьому будинку. До квартирантки підселилася чи то бабуся, чи то тітонька, чи то ще хтось. І не платить комірного. Віддавна.
— Слухаю вас, місіс Бейнз. Маєте до мене якусь справу?
— Та я, власне, хотіла б з вами поговорити про одну справу. Знаєте, Сенсі лишила отих дітлахів на мене. А з тієї запомоги, що я дістаю, не вижив би навіть пес. Здох би з голоду.
— Місіс Бейнз, вам належить платити комірне — чотири долари за місяць. Ви заборгували аж за два місяці.
— Ой, знаю, містере Дед, знаю. Але заплатити — то ж дітей без хліба лишити.
Розмова велася тихо, ввічливо, без найменшого натяку на сварку.
— В такому разі, місіс Бейнз, хай собі їдять хліб на вулиці. І вони таки підуть на вулицю, якщо ви не знайдете способу розрахуватися зі мною за належне.
— Ні, пане. Дітей на вулицю? Таж вони потребують даху над головою. Так само, як ваші діти.
— Що ж, пометушіться трохи, місіс Бейнз, і роздобудьте гроші. Маєте, — Дед крутнувся на кріслі та глянув на календар, — час до наступної суботи. Нема мови про неділю чи понеділок. До суботи.
Якби вона була молодша, якби мала в собі більше життєвих соків, то блиск в її очах сплив би сльозами. Але в її віці він лиш сухо мерехтів. Жінка сперлася долонею об домовласників стіл і, з тим самим блиском в очах, спроквола звелася з крісла. Повела головою, щоб глянути у вікно, а тоді перевела погляд на Мейкона.
— Яка вам буде з того користь, містере Дед, коли ви мене й дітлашню викинете на вулицю?
— До суботи, місіс Бейнз.
Місіс Бейнз схилила голову, шепнула щось і помалу, тяжкою ходою вийшла з контори. Коли зачиняла за собою двері крамниці Сонні, внуки перейшли з осоння в тінь, де перед тим стояла бабуся.
— Бабцю, що він сказав?
Місіс Бейнз поклала руку на голову вищого хлопця. Задумавшись, легенько перебирала пальцями волосся й намацувала струпики по екземі.